Взимку
Взимку
стають довшими
не ночі, а вечори -
такий досвід
самотніх людей.
(серед таких і ми)
Завмерло колись нестримне,
довкола штормить,
зі ще вчора зоряних місць
чорнить.
Не буде гостей.
Чайника закипаюча злість,
горнятко гарячої кави,
ще цікава
Книжка,
як старий приятель.
Нишком
крадеться Щастя.
не впіймане чи пропаще.
Довкола хати
Лиш сліди і оминуті пастки.
Час зізнаватись
як ми хотіли оминати
саме життя, щоб зустріти казки.
Нічого не надто,
сіре, голубе і біле – м’які мазки,
світ став саме таким:
херувими з серафимами і ми.
Можна почати все спочатку.
Ми живі – це й є угода
з підписами і печаткою.
От і слушна нагода
почати жити людьми.
Час рухає нами як коліщатками
в годинниковому механізмі,
і змащує кров’ю і слізьми.
Вчить користатись виделкою і ножем.
І майбутнє лиш мить,
яка передує тій, що вже.
Ми як в лабіринті на Криті.
І мінотаврами стаємо самі.
Двері на вихід закриті.
А самотнім, щоб зігрітись
не гарячого чаю треба,
а тепла чиєїсь душі.
