У Львові знову тихо падає дощ
Не знаю, як там у вас, а у Львові знову
тихо падає дощ;
На гнізда птахів, на крони дерев,
Крокує черговою зі своїх прощ,
дріботить бруком сквериків і площ,
а доля бере
нас на поруки,
повз розпач і муки від наших гріхів і страхів.
Як помста за тих, хто прагнув та не зумів -
Ці тихі, шепітливі звуки.
Упомин некоронованих королів
і королев…
Будівлі прикрились щитами своїх дахів,
мов римська піхота на роздоріжжі шляхів
вишикувалась черепахою, що б’ється як лев!
Як їх батьки і діди, а згодом і внуки.
Дощить, воскресає пустеля Негев,
І люд, хай нажаханий, прямує далі куди Бог веде
Цю безтурботну юрбу дітлахів,
Що рушили в хрестовий похід. Але минуле
ще тут де-не-де
зберігає свій архів;
Він не про деруни, і не про борщ,
Він про душі, що спалахують під янгольський спів.
Хоч нарікає пробощ,
Що ніби йшли ми всі разом, але тепер хто де.
Що все менше і менше людей
в неділю на службі. Святі Пантелеймон та Юда Таддей
Не встигають всіх лікувати. Навіть нош
Вільних немає. І як з цим зарадити – жодних ідей.
Чистилище переповнене також,
Тому тут стільки поранених і калік,
Не місто, а лазарет!
Пріснотілі і суходухі. Будівничі мурів і пірамід.
Та в нас пересадковий. Ми проїздом в Назарет,
Мчимо щодуху аби втрапити в диво чи стерти міт;
А тут як завжди: хтось все життя відганяє мухи,
А хтось будує монументи, міцніші за камінь і мідь.
