Oleksander Dowbak
В пошуках омріяної волі
все по тих же розбовтаних коліях
Возом, ледве-ледве поволі,
Світ тягнеться за старими волами
Сіро-чорного кольору
Де-не-де світлі плями,
Черепахи часу долають лабіринти простору,
Розлякуючи зграї ворон на своєму шляху,
Прогризли тунель в стіні за постером
І втекли в ніч глуху
Ці шаблезубі панцерники-родстери…
Обрій схуд,
Ми були вірянами горливими,
Запеклими неофітами. Подекуди аскетами
Для свічника істини чистою оливою
Якщо йти за власними анкетами.
Та дійсне хтось зловісно замислив
Підтвердженням на вислів,
Не знаю, як там у вас, а у Львові знову
тихо падає дощ;
На гнізда птахів, на крони дерев,
Крокує черговою зі своїх прощ,
дріботить бруком сквериків і площ,
а доля бере
Повз нас проходять тіні
І янголи святі
І ми їм платим ціну
За мирний їх прохід.
Крізь душі і крізь стіни,
Крізь зовні божий світ,
Тут похмуро і темніє скоро.
Осінь.
Хіба десь ухне пугач голосом суму і туги
І знайде минуле який спосіб
Окреслити свою присутність поряд.
Замерзлі злітні смуги
Світ існує як скопище речей
І світ існує як тривання явищ;
Все змінюється, все тече,
З’являються нові повороти в коридорах уяви
І якби не такий телепень-роззява
Як я, то скористався б цими принадами долі!
Письменники і поети живуть ще й понині
На просторах Лемурії і Гондвани,
Ще досліджують там незвідані місця…
І нові горизонти. Нові стани.
Старі шафи і скрині,
Лептопи, кава, м’які дивани,
Обрані найманими матадорами
В пошуках мінотаврів та їх рогів коштовних
за накопичені зборами
людські кровні,
в лабіринтах, не за оборами,
Ми мандруємо темними коридорами.
Взимку
стають довшими
не ночі, а вечори -
такий досвід
самотніх людей.
(серед таких і ми)
Я перестрів тебе на твоїй стежці долі
І викрав мов розбійник і поволік
В неволю,
З тих пір
часу минуло багато - втратив лік.
Просипалось вдосталь солі,
Коли придивишся та прислухаєшся, то не заперечиш:
Світ влаштовано предивно і прегарно;
Хоч це захоплення лапідарно
важко розпізнати в моїм бурмотінні старечім,
Схожім на лайку в буцигарнях.
І ми не свіжі, щойно з печі,