Пісня Пісень
Посеред ночі і буревію
Виють вовки свою Пісню Пісень,
Плаче душа і тіло мертвіє,
а Місяць жовтіє
Мов випав мідяк
з дирявих кишень:
Харону заплата чи в порятунок маяк
Тим, хто щойно лишень
Вибрався з засвітів в тихій надії?
Накинули оком сичі на мишей,
І ніяке сумління в цю пору не діє,
Коли ділиться світ на голодних і харч.
Та Богу, буває, і бітлівська “Michel”
за молитву зійде, Він навіть зрадіє:
в терні хащ,
Де мчить дух носферату, ще певен, що вспіє
До третього пія
Свої жнива зібрати, з надлишком - як він це вміє,
З порожнього перелити в пусте.
А ми - лиш супутні втрати в події,
Що трапилась раптом. І від неї віє
Замислом Божим, і умислом теж…
Цим ми і схожі: підліткова зневага до меж,
Теревені зі спокусником-змієм -
цього у нас не відбереш,
Довгим язиком як помелом метеш!
Хоч з віком це мало хто розуміє,
А потім і розшифрувати ніхто не зуміє
Прожите нами.
Навіть начерком тез.
Іржаві замки, замкнені брами -
Кадеш
Чекає на січу.
Все ближче Рамзес,
Він двічі
гнався за нами! «Східний Експрес» -
Оминає узбіччя
і мчить крізь туманів олію,
а наше віче
спрагло правди воліє,
горланить, кипить та, як літопис свідчить,
насправді лиш тліє:
бо спільний пункт прибуття
має сотні тисяч адрес!
Наступна глава з Книги Буття.
Полишаєм ковчег.
Вихід у місто через тунель. Пітьма.
Десь гавкає пес.
Злостива пам’ять шепоче: «Залиш надію
Кожен, що входить сюди!»
Перегукуємось: чи всі є?
Бо звук, а не світло поводирем для гурту сліпих.
І як заведено в засвітах - довкола швидко пустіє.
Вагаємось: чи не була це даремна затія?
Хіба себе втішаємо, що згодом наші сліди
хтось зірками засіє.
