Виктор Харламов
Зі слів любов, краса "сильніші" все ж,
Душа жде наречену, крізь жаринки
Красивих слів віршованих пожеж,
Та справ відповідальних... Може ліньки,
Народжувалась з запалу весна -
Пройшовши Крим та Рим, блукаю все ж:
На скронях бабине сріблясте літо,
Очікує на щастя з заповітом,
А може й не шукає зовсім меж.
Врожай позве скарбницю віднайти,
Он за полночь одной всего лишь краской,
Неспешно оформлял свои холсты…
И становились все пейзажи сказкой,
Не мог не замечать полотен ты…
Вначале вдруг широкими мазками
Есть квазисёла в "Диком поле" века,
Сорвавшись с недалёкого ума,
Вновь в Неолит пришли и жизнь сама
Решила что им есть... Для человека
Обман нужнее правды, слёз смертельней;
Любов мій гріх, твоя пече краса,
Не відверта гріховністю своєю..,
Природною. Сліз радості роса
Негідна докору вуст фальші... Феї
Не виявляють почуттів бува,
Почти такие же, как я,
В любви и нежности сгорая,
Достигли лишь подножий рая,
Где точка, вроде, жизнь моя...
В пять ровно спишь, проспектом Карла Маркса,
Что облик Яворницкого хранит,
Чуть сонная Сузуки, ночи клякса,
Со мной, врут памяти... Крутой визит:
Здесь молодость прошла... за четверть часа...
Гірським вершинам ранок лестить. Так,
Їх луків сяйвом ніжність поцілує,
Як золотом алхімії мастак,
В потворності від хмар.., бо втечу всує,
Призначили, дозволили... Всяк час,
Нас в набитих трамваях штовхає,
Нас мотає, є клопіт один...
І метро нас раз по раз ковтає
Випускаючи з " рота ", як дим.
В гумі вулиць, є біле пурхання
Два гармидера долі у цих бусурманів,
Що сусідами нам бути дав сам Господь..
Ти, народе Шевченка, собі не зашкодь,
Велетенським безладдям від краплених ханів.
Розривали й розірвуть і єдність, і злуку,
Лубянку посещали поздно ночью;
Их Блюмкин звал: "Стрелять врагов, изволь!":
Дрожали руки первый раз, но волчью
Повадку все имели..., чуя кровь...
Поэты - два великих и ничтожный
Коли любов сягає в височинь,
Де соняшника літо квітне; диво
Прекрасне, двох нас обіймає хтиво,
До мене чарівниця ти, прилинь.
Без тебе бути в щасті неможливо.