Ольга Анцибор
Світ без тебе порожній,
Вкрилось хмарами небо,
Сонця промінь холодний
На землю летить.
Як навчитися жити,
Коханий, без тебе?
Душу туга проймає
І серце болить.
Кілометрів багато між нами лягає,
А між душами нашими злива рясна.
Серце плаче в розлуці, а біль не стихає,
Бо не прийде кохання квітуча весна.
Ні, не прийде весна, бо попереду осінь,
Чорнобривцями й листям багряним п’янить.
Але небо дарує нам сонячну просинь
Мудрість життєва і щастя кохання,
Радість від зустрічі, біль розставання,
Сльози вдови, сміх дитини малої,
Взимку сніги, первоцвіти весною.
Осінь бурштинами листя фарбує,
Літо веселками зір нам милує,
Дівчина сонце затьмарить красою,
Кохання палало, кохання горіло,
І душу самотню воно мені гріло.
Я в небо злітала на крилах прозорих,
Світив мені місяць, всміхалися зорі.
Я ніжність в очах твоїх бачила, любий.
Та раптом розлука, як чорная згуба,
Камінням упала, стрілою злетіла,
Знов лягає дорога
Від воріт, від порога,
Чи здолаю її, чи пройду?
Я піду, я поїду,
Відведу лиху біду,
Може щастя синочку знайду.
Вийду я в чисте поле,
Господи, я дякую тобі
За твоє святе благословення,
Дав мені ти сльози у журбі,
І кохання дав як одкровення.
Ти створив мене таку не схожу
На подруг моїх і на людей
Врівноважених як день погожий,
Я їду на побачення до сина,
Під брамою в’язничною стою,
Коли ж вона настане та година,
Що обніму кровиночку свою.
П’ять літ я вже сюди топчу стежину,
В колючим дротом оповитий дім.
За що страждаєш, мій коханий сину,
Хіба це гріх, що хочу я кохання?
Хіба це гріх, що серденько тріпоче?
Воно в житті зазнало лиш страждання,
Тепер тепла і ніжності так хоче.
Так хоче рук, що захистять від світу,
Міцних обіймів хоче, чоловічих,
Та відцвіло вже літо буйним цвітом,
Літня ніч – поцілунок шовковий,
А повітря, як трунок медовий,
Зірки в темному небі прекрасні,
Ніби очі коханої ясні.
Юний хлопець, міцний,як дубочок,
Свою милу привів у садочок,
Як берізку її обіймає,
Я с тобой разминулась во времени,
Златокудрый возлюбленный мой.
Я стихами твоими беременна,
Сердце полнится только тобой.
Если б знал ты, любимый, как хочется
Твои кудри погладить рукой.
Я твоя Айседора-танцовщица,
Іду по Києву, іду я по столиці
Широка вулиця, машини, люди, гам.
Ти тут жила, красуне-чарівнице,
І вулиця тепер з твоїм ім’ям.
А ось і Бабин Яр. Полита кров’ю,
Здається, й досі стогне тут земля.
Ти тут загинула і ми з любов’ю
Я тримаю в руках вишиванку,
Квіти пещу, неначе у сні –
Мама шила до самого ранку
І співала сумнії пісні.
Я пісні ті душею вбирала
І співала із мамою вдвох,
Нитку мамі у голку вселяла
