Надія Ковалюк
Там, за вікном, турботи всі земні
сховала ніч у стомлених долонях,
притулку не знаходячи в траві
заскочив вітер аж на підвіконня.
А притуливши спокій до дверей,
запеленавши кожного в перину,-
чаклує сон над долями людей,
і спить моя ріднесенька людина.
Скажи мені, коханий мій, чому
У грудях більше Серце не живе?
Воно так щиро вірило в весну,
Та необачно вибрало тебе…
І після тисяч пройдених доріг
Та попелу від спалених мостів-
Упало без жалю тобі до ніг,
Сказав він: “Тебе я покину”.
Вона йому тихо: “Іди”…
І сльози малої дитини
Спинити його не змогли.
В душі – розцвітали троянди
У черзі до нових розваг…
Але не знайшлося відради
Все частіше із серця летять
ВІрші,
І чорніші воронячих крил
Ночі,
А самотність чуттєві листи
Пише
І здається, у нас вже один
Почерк…
Це літо – просочилося дощами.
Небесні сльози зрошують поля…
Заплутавшись в життєвій мелодрамі
Запізнюється доленька моя.
Чи засиділась на чужих колінах…
Чи з губ чужих збирає гіркоту…
Моя самотність ковзає по стінах
Я вірю у тебе,як вірять у Бога,
І віра моя – кришталева і чиста,
Бо ти – жовтокоса, бо ти – синьоока,
Бо серцем колисана, рідна Вітчизно!
Хто прОкляв тебе, обездолена земле?
Ці гнізда лелечі, каштанові стіни…
Невже твоя зірка завчасно померкне?
Я вдячна Богу за своє життя!
За всі винагороди і за втрати,
За те, що є, й за те, чого нема,
За те, що маю і не можу мати.
За свою долю – солодко-гірку,
За всі мої польоти і падіння,
За щиру душу, за любов свою,
Те, що було – того вже немає.
Все минуло… Залишився біль.
Це поверненню не підлягає.
Цьому всьому – мене ти навчив.
Я навчилась латати,де рветься,
Залишаючи сотні рубців.
І тебе виривати із серця.
Забулось…відболіло…відлягло…
Не б’є вже по руках розчарування.
Невидимою ниткою вплело
В моє волосся слід твого кохання.
Не переймайся…більше не болить…
Дощів із сліз у мене вже не буде…
Єдиний крок…всього лиш тільки мить-
Від тебе збожеволієш за мить,
моє минуле! Що ж ти серце краєш?
Так хочеться туди,де не болить,
де забуття здається справжнім раєм.
Сто кроків по гарячому піску
і я вдихаю рай на повні груди.
Корабликом картонним всю журбу
Присвячується українським жінкам-заробітчанкам
Так буває…Кому яке діло,
Що на небі всі зорі – чужі,
Що хворіє частіше не тіло,
А частина твоєї душі?
Хтось зігріється в рідних долонях:
Вкриває плечі зоряною шаллю
Розгнівана цариця – чорна ніч…
Твоє – “пробач”, моє – “іще кохаю”…
Ми зіткані з тобою з протиріч…
Твоє “пробач”- не грітиме долоні.
Його вага- що дим від цигарок.
Навіщо ти цілуєш мене в скроні,