Богдан Лавриненко
О чом, людино, ти боятись
Повинна так і це жахатись,
Що трусить трохи і спиняє
Шалений біг твого життя?
Бо ні ж, назад не оглядайся,
Буває інколи сумую,
А миті іншої - сміюся.
Коли собі щось обіцяю,
Собі я з впевненістю кажу:
"Цього ніколи я не зраджу".
Пройде година, мож хвилина,
Ти часу, впевнений у чомусь,
Скоріш за все, в собі самому,
Здається можеш пребагато:
І серцем гарно відчувати -
Ніколи зовсім не зраджати,
Хто лиш покличе, допоможеш,
Коли тривожна мить життя
Наповнить розум твій гарячий
І змінить плинність майбуття,
Тоді ти котишся додолу,
Душа мала болить від болю,
На себе дивишся - не знаєш,
Поет повинен бути добрим,
Чи мусить буть суворим теж?
І треба йому докоряти,
Чи оспівать красу чудес?
Життя прекрасну насолоду
Тримать в руках і віддавать,
Сміюсь від болю у нестямі,
А почуття мої вже тьм'яні.
Їх міць минулу похитнули,
Помітять ті, хто носа ткнули
В життя чужі - і сам такий,
Важка дорога, шлях тривалий.
Все що потрібно робити -
Це тільки думати і жити!
"Це що так важко?" - запитаєш.
Невже сьогодні ще не знаєш,
За років стільки майбуття?
Давно вже мав ти научитись,
Мене нудьга з'їдає зсередини:
Потрохи, кожну й всі частини.
Цілком усього зверху огортає
І спокою в ній зовсім не має.
Чому не можеш полюбити
Її той користю зробити,
