Ти часу, впевнений у чомусь
Ти часу, впевнений у чомусь,
Скоріш за все, в собі самому,
Здається можеш пребагато:
І серцем гарно відчувати -
Ніколи зовсім не зраджати,
Хто лиш покличе, допоможеш,
Без страху сумніву піскочиш,
Копатися будеш мимоволі,
Без того сорому, що долі,
У ніг лежить, поборений тобою,
Хоча в цю мить з городой душою,
Гримасу робиш на чужого...
Але ж хіба так буть повинно,
Щоб ми ставали усі винні,
Ось тим думкам про чистоту?
Якої справді в нас не має,
А в головах та лиш літає?
Як прийдуть труднощі і горе,
І нарікать почнеш в знедолі,
Не має й краплі того слова,
Що ти до себе промовляв,
Та в тіні, вийшло, заховав.
Тоді кричати хочу:"Боже,
Пробач мені, бо так негоже,
Як я, себе робить величним,
Що може сам все проходить,
Неначе вміє без підпори жить,
Коли і сили й усе, що можу,
Тобі належать, моєму Богу!"
