Лисенко Євгеній
Шепочуть ясени вночі,
десь зірка ледь стала виднітись.
Блукає вітер в самоті,
ледь чути дальнім ехом в тиші.
Десь поміж сосен і дубів,
хащами лісу, сяйво дивне.
Упали зернята на чорную землю,
крихкі на беззахисні з синього неба.
Кому зглянеться доля зачепитись та жити,
а хтось і не відчує себе у цьому світі.
Заплачуть небеса, надію дадуть,
на світанку зернята швидко проростуть.
Нехай летять у дальній вирій птахи,
нехай розтеляться полями колоски.
А я чекаю друже, як востаннє,
чекаю я на тебе як завжди.
І хай дощами напивається земля,
а хтось малює райдугами барви.
Знов прокинувся вночі,
ніби й очі не стуляв.
А в голові одні думки,
одна другу переклика.
Хто знає, може та в кінці,
на стороні других світів.
Хоробрий, сильний та безстрашний,
за правду він тримає меч.
За що хто знає ці страждання,
війна людей не знає меж.
І гинуть душі тисячами,
за того у кого її нема.
Помолись за мене,
я вранці піду.
По землі святої,
на грішну війну.
Помолись моя мила,
та віри не втрачай.
Люблю дивитись як ти спиш
і так спокійно на душі.
А за вікном вітри шепочуть,
Вічність це ми, вічність це все,
що на вік закарбовано у нашій душі.
Палкі відчуття, любові краси.
Ті дні незабутні, теплі, ясні.
І митті що серце не раз хвилювали,
Спи, не думай не гадай.
Віки стомлені закрий.
Місяць, зорі, тиші рай.
Чарівне сниться у ві сні.
Хай забере, вбере у себе,
Любов'ю сповнені очі твої,
добрі й водночас сумні.
Так легко було закохатись,
в глибинний світ твоєї душі.
Тяжкою працею стомлені руки,
життям пройдене крізь голод й війну.
Сідає сонце, небо ясне,
лиш тихо чути пташок спів.
І на вечір біля хати,
коники грають пісні.
Легеньким вітром подуває,
волосся ледве підійма.
Коли сонце виходить,
я прокидаюсь з тобою.
Всі тіні від ночі,
промінням яскравим
осяють карії очі.
Не наче у сні,