Лисенко Євгеній
Частенько згадую дитинство,
яскраве, світле та прекрасне.
Біжу босоніж по стежині,
аж свіркають заду п'яти.
Так солодко в повітрі пахне,
пряним ароматом м'яти.
Непомітно минає час,
кожен раз впадаючи у темряву.
Коли сумніви сильніші за нас,
боротьба в тобі нескінченна.
Пам'ятаю, хтось ніби сказав.
Підіймайсь при кожному падінні.
Люблю дивитись як ти спиш
і так спокійно на душі.
А за вікном вітри шепочуть,
Стих вітер буйний, тихше і тихше,
лиш ніжно пестить як рукою.
Білих, сніжно-білих квітів
і гойдає в танці своїм.
А за кручами густими,
Не підібрати вже тих слів,
яких сказати я не встиг.
Не знав тоді я а ні бід
і як коли в душі болить.
Змінились ми, але не світ.
Згасло світло в одну мить,
так тихо стало по всій хаті.
Лиш пару свічок тут горить,
бабуся молиться в кімнаті.
Щоб вітер стих і буря лиха,
не принесла в цей час біди.
Любов'ю сповнені очі твої,
добрі й водночас сумні.
Так легко було закохатись,
в глибинний світ твоєї душі.
Тяжкою працею стомлені руки,
життям пройдене крізь голод й війну.
Мені здається ніби ми
вічність із тобою знайомі.
І всесвіт цілий у тобі,
безмежних просторів.
Глибокий синій океан,
там потонути тільки в радість.
Шепочуть ясени вночі,
десь зірка ледь стала виднітись.
Блукає вітер в самоті,
ледь чути дальнім ехом в тиші.
Десь поміж сосен і дубів,
хащами лісу, сяйво дивне.
Я ненавижу этот мир,
и все сильней хочу уйти.
Ведь счастья нету на земле,
когда пустые мои дни.
И вот петля уже на шее,
неторопливые движения.
Хоробрий, сильний та безстрашний,
за правду він тримає меч.
За що хто знає ці страждання,
війна людей не знає меж.
І гинуть душі тисячами,
за того у кого її нема.
Сідає сонце, небо ясне,
лиш тихо чути пташок спів.
І на вечір біля хати,
коники грають пісні.
Легеньким вітром подуває,
волосся ледве підійма.
