Лисенко Євгеній
Помолись за мене,
я вранці піду.
По землі святої,
на грішну війну.
Помолись моя мила,
та віри не втрачай.
Щось не спокійно на душі
і пристань мою сон лишив.
За що старі голодні ходять,
а в кишенях копійки.
І сняться їм ті роки теплі,
коли ще ближній поміч дасть.
Коли сонце виходить,
я прокидаюсь з тобою.
Всі тіні від ночі,
промінням яскравим
осяють карії очі.
Не наче у сні,
Знов прокинувся вночі,
ніби й очі не стуляв.
А в голові одні думки,
одна другу переклика.
Хто знає, може та в кінці,
на стороні других світів.
Друже, як воно сталось?
Не знає ніхто.
Коли одна мить життя віднімає,
сам не зная того.
І плине час, роки минають,
та я завжди пам'ятаю.
Пам'ять, назавжди із нами
Пам'яті поснувших, на вічно в серцях.
Тим, хто боровся ночами і днями
у світі безглуздя і забуття.
Хто глибиною душі, палкими серцями
І сміятись не можу, як раніше сміявсь,
так що душа аж раділа до плачу.
Дивлюсь я у даль країно моя,
дивлюсь і на серці все тяжче.
Завіють вітри, доносять буйні пориви,
Бережи її як понад усе,
бережи любов що тобі дає.
Душу рідну плекай, її бережи.
Обіймай коли тяжко, обіймай завжди.
Як світло єдине, що дає шлях вночі.
Без тебе я блукав би, стежками в нікуди.
Рветься птах який у клітці,
стомлений, крила побиті.
Сяйво в небі йому сниться,
та один лиш в цьому світі.
Без мрії, втративши себе,
так непомітно час іде.
Вже дванадцяту пробило,
повний місяць, темні сили.
Починаючи свій танець,
прокрадаючись між снами.
Ось не помітиш ти і в мить,
як щось заколе, заболить.
Білою ковдрою вкрилась стежина,
десь пролітають немов зорепад.
Чарівні, маленькі, тендітні сніжинки.
Сьогодні Новий рік будем зустрічать!
Ялинку святкову вкрасимо барвами,
кольоровим дощем прикрасимо дім.
Вірним серцем, вільний душею,
рідним краєм і мовою щирою.
Духом сильним, козацьким, нестримним.
І руками що пропахлися хлібом.
Вірний, навіки вірний всьому.
