Екатерина Евстратова
Так хочу нічого не чути,
позбавитись того на мить слуху.
Та думки мої будуть почуті,
Бо душа є місцем їх руху.
Знов на повну дешеві навушники.
Перервати хоча б всю увагу.
Був час колись, була мова.
Відтяло її. В одну мить.
Стало важко вхопитись за слово,
яке швидко від мене біжить.
Був час колись, була сила.
Дивись мені в очі, дивись.
Нема сліз там, сухі та холодні.
Хоч я падаю зараз униз,
не тремтять мої зимні долоні.
залиши моралі свої далеко на потім,
все одно не почую і не відчую тим пач.
треба було гальмувати мене ще на зльоті,
а не коли вже злетіла коробка вщент передач.
Розмовляй зі мною більше, розмовляй.
Тамую спрагу я від ніжності розмов.
Від слів твоїх сильніш всіляких сяйв
в моїй тіні твій світлий ореол.
Мила, розкажи про дивний світ.
Тише-тише, мой друг, тише-тише..
Я покой твой навеки нарушу.
Тебя уж теперь не услышат
Свою душу ты вывел наружу.
Я Лилит* твоей стала по праву,
И прощенья мне нет, знаю.. знаю..
Может то солнце душу согрело?
Может - весна?
Может то небо сумело на время
лишить меня сна?
Может шаги от рассвета апреля?
Может - душа,
Сколько мной прожито зим,
и сколько не замечено?
Сколько было дорогим,
но принесло увечия?
Сколько мной прожито дней
Ти досі рахуєш недоліки світу в уяві,
розкладаючи все на запилені болем полиці.
Ти філософ, проте не завжди в тверезому стані.
Ти дорослий, хоча так обожнюєш всякі дурниці.
І пам‘ять давно вже консесус знайшла в твоїй плоті,
Что кроется в тебе моя Вселенная?
Что прячешь ты за звёздами своими?
Тайна ли настолько та священная,
что не посильна душами земными?
Конец ли тебе есть иль бесконечная?
Я вчаділа від тебе,
здуру вчаділа.
Я марила
та маривом, нажаль.
А мама радила,
щоб розуму не зрадила.
Я могу рассказать тебе правду,
как только сварится кофе.
Она тебя не касается.
Она меня жжет, дико мучает.
И слезы пойдут уж со старта.
Так душа боли той не выносит.