Екатерина Евстратова
Сколько мной прожито зим,
и сколько не замечено?
Сколько было дорогим,
но принесло увечия?
Сколько мной прожито дней
Ти досі рахуєш недоліки світу в уяві,
розкладаючи все на запилені болем полиці.
Ти філософ, проте не завжди в тверезому стані.
Ти дорослий, хоча так обожнюєш всякі дурниці.
І пам‘ять давно вже консесус знайшла в твоїй плоті,
Что кроется в тебе моя Вселенная?
Что прячешь ты за звёздами своими?
Тайна ли настолько та священная,
что не посильна душами земными?
Конец ли тебе есть иль бесконечная?
Я вчаділа від тебе,
здуру вчаділа.
Я марила
та маривом, нажаль.
А мама радила,
щоб розуму не зрадила.
Я могу рассказать тебе правду,
как только сварится кофе.
Она тебя не касается.
Она меня жжет, дико мучает.
И слезы пойдут уж со старта.
Так душа боли той не выносит.
Стіни..
А що за ними?
Чи лоскоче їх шпарини теплий подих?
Чи чекають вони чийсь наївний дотик?
Нету воли. Сама себя сковала.
Нету сердца. Ты его отнял.
Страницы свет в себе перелистала.
Судьбе безликой, опять же проиграв.
Отдала душу....дьяволу бы лучше.
О люде, люде, люде.. Подуріли!
Вже від абсурду пухне голова.
Верхівка й Рашки, й наша захворіла,
остання стадія діагнозу - війна.
І потерпають люди, прості люди.
Спокойной ночи, мир безумный.
В кровать мне брось свои объятья.
О, друг мой блудный.
Вздох мой лунный.
Молитва на моём распятьи.
Безумен шаг твой, дыханья ветры.
Може мені важко,
може мені нормально,
може ще досі тихо,
може занадто, криком.
Ніжно співає пташка
чи плаче вона так гарно,
Залишити б питання
на завтра.
Прогнози пусті -
астрологам.
Залишити б газетам
не правду.
Стріха долі біжить із нами поруч
та чварити її уже дарма.
Вона згубила з драмою всю цноту,
трагікомедія зеленого життя.
І без звитяги ми живемо далі,