Максим Марков
Я проткнул свою руку шилом,
и от боли ладонь занемела.
В настроении дико паршивом,
я не знал что она так умела.
Одно слово - как пуля навылет,
Меня терзают мысли,
и в море бытия.
Передо мной повисли,
сомнений и нытья.
Скалы, что выше неба,
Я в любви ведь готов утонуть,
ни жалея об этом ни грамма.
Но моя любовь - едкая ртуть,
не хочу причинять ей ни шрама.
Да и радовать я не умею,
Мне так хочется, но не умру,
доживу, дотерплю, дойду.
Своё тело порежу, порву,
до конца я дойду лишь в аду.
И удавку с шеи сниму,
Присылай свои фото почаще,
я тобой любоваться желаю.
Мне с тобою и мир будто слаще,
от улыбки твоей быстро таю.
И надеюсь, прошу не так много,
В твоїх руках тепліше дому,
поруч не відчуваю втому,
тебе нікому не віддам.
Ти мій вогонь в холодні ночі,
ти - вихідний у дні робочі,
Я сміюся собі без причини,
та співаю мінорнії ноти.
І люблю лиш горючі рідини,
запах трав і зелені банкноти.
На годиннику знову нулі,
Твоя помада на моїй сорочці,
і твої руки теж в моїх руках.
Та все для «нас» скінчиться у цій точці,
я твоїх мрій побачу тихий крах.
Від твого парфуму солодкого,
Мені сподобалось ридати,
трусяться руки і нерви.
Курити починать, кидати,
а сльози йдуть все без перерви.
І кожна крапля важить тонну,
В её нежных объятиях спит человек,
дышит, еле живой, он от тяжести век.
Не умрёт он пока, она гладит его,
после гибели тела и нет ничего.
Его мысли пусты, её слёзы - печаль,
Ешь мою любовь,
я буду голодать.
Себя увидел вновь,
боюсь всё потерять.
Пей тихо мою кровь,
Дякую вам за все,
перед вами вже без капелюха.
Хай вперед усіх доля несе,
я кричу: "затуляйте вуха!".
Кохані і ненависні,