Максим Марков
Пусть всё катится к чёрту,
я знал.
Я прижму себя к борту,
в финал.
Ни к чему мне жалеть,
Між нами сотні довгих миль,
міста - гіганти, а дороги - змії.
Незмінним залишився тільки стиль,
у твоїх слів: вони мої надії.
Небесний сир ясніший в ночі чорні,
Я упал головой на асфальт,
мне десятый этаж не помеха.
Заливаю я кровью гештальт,
будет снова народу потеха.
Машина думок,
емоцій коробка.
Ніби храм без свічок,
лиш цукерки обгортка.
Порожній конверт,
А я досі ще вас двох не забув,
серед неба ви цілі сузір'я.
Я сам винен, що довго так бовдуром був,
і вже вирвав усе своє пір'я.
Як ви там, я не знаючи, вірю у те,
І ніби місця усі рідні,
і ніби там люди свої.
Але на емоції бідні,
і навколо ліси не мої.
Знайомі обличчя і друзі,
Ты забудешь меня, Анабель,
руки в выжженных шрамах и стоны.
Только пой мне свою колыбель,
про свирепых солдат колонны.
Про войну ты и не вспоминай,
Смотрели на неё влюблёнными глазами,
строили планы, говорили проще.
Едва язык держали за зубами,
вели беседы мы в еловой роще.
В моих был страх, в твоих полно надежды,
Бути "нормальним" надто нудно,
бути "звичайним" надто важко.
Бути "як всі", занадто губно,
як "стадом" бути скажи, пляшко.
І не таке життя жадане,
Це моя доля, битись на арені,
серед тиранів, шахраїв, убивць.
Історія висить на гобелені,
серед бридких, похмурих п'яних лиць.
То меч, чи щит хапати в чисті руки,
Нічні думки здійняли знову бунт,
вже місця мало їм у тій макітрі.
Ніби з-під ніг там зник і навіть ґрунт,
і кольорів немає на палітрі.
І подушка відчує ріки сліз,
Отличный день, чтобы жить,
и чудесный, чтоб умереть.
Зачем миру песчинкой служить,
но в нём ничего не уметь.
Шикарный день, для прогулки,