Максим Марков
Стріли Амура влучили у серце,
дві пройшли наскрізь, але не одна.
Стікати кров'ю - доля парубоча,
слухати серце враженого дня.
З тих крапель крові проростають квіти,
Ця дівчина - диявол,
а очі її - вогні.
І ріжки її, мов символ,
кожен янгол сидить у багні.
Вила під ліжком ховає,
Я вигадав увесь цей диво-світ,
усіх людей, і звірів, і пташок.
Історію на кілька тисяч літ,
і кожну із написаних книжок.
Я вигадав це небо, землю воду,
А хочеш,
я в тебе закохаюсь?
Ти щось мені грізно торочиш,
але я цього не лякаюсь.
То хочеш цього, чи ні?
Я сам опинився на їхньому місці,
та не сумно мені, і не байдуже теж.
Бо черствішим єством володію на кістці,
і моя порожнеча не відає меж.
Та у цій неосяжній темряві духу,
А я досі ще вас двох не забув,
серед неба ви цілі сузір'я.
Я сам винен, що довго так бовдуром був,
і вже вирвав усе своє пір'я.
Як ви там, я не знаючи, вірю у те,
В твоїх руках тепліше дому,
поруч не відчуваю втому,
тебе нікому не віддам.
Ти мій вогонь в холодні ночі,
ти - вихідний у дні робочі,
Я ревную тебе жахливо,
я від гніву згораю і плавлюсь.
Обіймаю тебе так хтиво,
а на відстані вже розсипаюсь.
І від того, що сам хвилююсь,
Давай на відстані,
у сотні миль.
Ми обміняємось,
повітряним цілунком.
І лиш тоді,
Життя без мата,
як солдат без автомата.
Якщо нема патронів,
кидається граната.
А я сидел, и думал тёмной ночью,
зачем один остался с этим миром.
В своих мечтах, и мыслях непорочных,
где я от света отделён пунктиром.
И вспоминал те дни, где было чуть полегче,
Я скажу тобі те,
що може хтось і казав..
І життя непросте,
але хтось і того не мав...
Я помру за тебе,
