Максим Марков
Збери мене з долонь, повних уламків,
склади ж ти пазл з моєї душі.
Скільки мине ночей, і скільки ранків,
не знаю я, лиш тріск в пустій тиші.
Візьми побільше клею і турботи,
Сегодня я болен тобой,
и завтра болею тобой.
Но вновь я увидеть тебя,
смогу лишь цветущей весной.
Но от этого мне не спастись,
Як з губ твоїх поллється тепла кров,
серце заб'ється швидше, й швидко стиха.
Буду сидіти поруч, жодних змов,
хоч не люблю, моя душа не диха.
Буду в обіймах ще тримати твоє тіло,
Не розкладай на мене карти,
не питайся всього, що хочеш.
Бо знаю, воно того не варте,
що цікавого собі прошепочеш?
Не потрібно мені ваших форм,
і тіла коханих частин.
Годі цих еротичних реформ,
досить меду з цукрових тростин.
Ваша усмішка на фотографії,
"Этот год убирает всех лишних",
это фраза всемирной сети.
И я знаю, что сам был излишним,
ведь был убран с чужого пути.
"Этот год оставляет лишь нужных",
Моя любовь с глазами цвета пепла,
доброй душой и сладким голоском.
И от неё моя душа ослепла,
вмиг позабыв о бренном и людском.
Моя любовь в наивнейших мечтах,
Твій голос йде відлунням в серці мому,
ніби у храмі знов лунають співи.
Поки балакаєм, не відчуваю втому,
мого життя тепер ти радісні мотиви.
Твій сміх, ніби наркотик поглинає,
Твоя помада на моїй сорочці,
і твої руки теж в моїх руках.
Та все для «нас» скінчиться у цій точці,
я твоїх мрій побачу тихий крах.
Від твого парфуму солодкого,
З моєї розбитої голови,
не зникає постать одна.
Я собі все кричу «лови»,
келих болю я вип‘ю до дна.
У сльозах, її крила у шрамах,
Життя без мата,
як солдат без автомата.
Якщо нема патронів,
кидається граната.
Зустрінемось, коли поллється дощ,
торкнуся краплями твоїх почервонілих щік.
І що б в твоїй душі не діялось,
ховаєш за дощем тих сліз потік.
Зустрінемось, коли настане ніч,
