Максим Марков
Моя любовь с глубоко-синими глазами,
настолько же, что можно утонуть.
С ней не помогут рукава с тузами,
ей в душу невозможно заглянуть.
Моя любовь с отравой вместо крови,
Я буду кохати й надалі,
і колись мене вб‘є Амур.
Бо йому неважливі деталі,
серед всіх цих сердечних тортур.
В моє тіло стрілою він влучить,
Я заряджу рушницю,
і страхом і журбою.
Мою любов, дурницю,
не називай собою!
Тікай, йди геть, подалі,
Який же чудовий ранок,
як красиво співають пташки.
Ні мотузки немає, ні склянок,
і на місці мої кишки..
Давай на відстані,
у сотні миль.
Ми обміняємось,
повітряним цілунком.
І лиш тоді,
Мне снятся мужские кошмары,
где я счастлив, и вижу друзей.
Или тех, кто давно уж не рядом,
будто старых флешбэков музей.
Просыпаясь в поту леденящем,
Я ревную тебе жахливо,
я від гніву згораю і плавлюсь.
Обіймаю тебе так хтиво,
а на відстані вже розсипаюсь.
І від того, що сам хвилююсь,
Рисуй меня телом,
эскизом на краске,
и красной помадой,
запачкай меня.
Будто я люцифер,
Від почуттів так хочеться кричати,
на всю планету, щоб розтанув дим.
З'явилась та, що не дає ні спати,
ні жити, ні змивати грим.
Емоції вирують, наче в штормі.
Лише скажи…
І я почну курити,
лиш твоє слово,
й кину назавжди.
Не можем вечно разрываться на части,
держать эмоции все взаперти.
Ведь так не сможем подарить людям счастье,
кого давно так мечтали найти.
Єдиним рухом збила мене з ніг,
єдиним пострілом пробила мої груди.
І уявити це собі ніяк не міг,
що здатні на таке кохані люди.
