Максим Марков
Я люблю твою душу і тіло,
і п‘янить мене разом доба.
Наш союз не зруйнує ніколи,
ані злоба, чи навіть журба.
Бути моруч - єдиная мрія,
Я на землі,
ти на орбіті.
Між нами відстань,
в сто надій.
Руки мої,
Прокинутися.
Встати.
Покурити.
Проіснувати.
Знову.
Повторити.
Тече вино по моїх жилах,
у вікнах видно ліхтарі.
Ми, ніби зорі на картинах,
у недрах темних шахтарі.
Чи алкоголь то вже подіяв,
Я вечори проводжу у кімнаті,
під музику, і тихий гомін міста.
Там мої мрії, подуми крилаті,
зростають, мов хліби з пухкого тіста.
Я ночі проживаю в сяйві духу,
Доброго часу темною доби,
мої колеги, по рядкам залитим.
Це моя гра, я насолоджуюсь процесом,
поки ще насмерть не буду забитим.
Мене гукає шибениця скрипом,
Дякую вам за все,
перед вами вже без капелюха.
Хай вперед усіх доля несе,
я кричу: "затуляйте вуха!".
Кохані і ненависні,
Машина думок,
емоцій коробка.
Ніби храм без свічок,
лиш цукерки обгортка.
Порожній конверт,
Да, я был пьян, когда она сказала,
четыре слова, будто выстрел в лоб.
«Тебя я не люблю» услышал рано,
и моё сердце вмиг ушло под лёд.
Напился невзначай, вот так случайно,
Я задихаюсь від думок про неї,
і у темряві я не один.
Ніби я у нічній галереї,
а вона - постать серед картин.
Мене друзі відмовлять, не схвалять,
І знову чутно звук поразки,
і стукіт серця знову нароста.
Лише на мить ті були зняті маски,
і знов здригаються холоднії вуста.
Кажете ні, які ж це звуки щастя,
І ніби восьме диво світу,
своєю вродою узяла.
У пастку серце з заповіту,
ніби у пути зав'язала.
Своєю посмішкою милой,
