Роман Чигір
Коли ми мінялись ролями,
чекали на вулиці дам…
Програвших складали у вириті ями,
на тих, що лежали вже там.
Коли ми кидали в безсмертя
Не всі бажання є щодня.
Ти знизу, дивлячись у очі,
запишеш номер і ім’я.
А потім вся така - не хочу…
та то брехня.
подивитись, як сонце ще
не пече, а приємно гріє.
увійти в бомбосховище
назавжди разом із повією.
подивитись на все з гори,
він там живе за тріснутим вікном,
до шибки прикладає щільно вуха,
щось слухає, вичікує щось гном,
комусь махає в небі капелюхом.
його лякають хмари та коти,
* * *
щоб перемити посуд, Нунка вставала рано,
квіти її чекали, дивлячись з підвіконня.
сонце у дім впускала, разом відкрив фіранки,
гнала таємні сили, сховані за іконами.
Ла-Манш, я знову під тобою,
я відчуваю, як ти там
існуєш, зимною водою
ворушиш хвилі - тою, тою…
а я, записника дістав,
пишу листа.
ось вона олівцем на долоні
пише список собі до вечері:
перше - фільми із Антоніоні,
друге - яблука запечені.
нічого зайвого. на білому листі
початок ночі, філіжанка кави…
зашаруділи тіні на стіні,
їм теж цікаво.
і ось момент торканія настав.
товсті ніжки, білі груди -
наша Таня п’є «токаї».
що сьогодні з нею буде,
її зовсім не лякає.
до світанку ще нескоро.
він з’явився, коли ще темнішало. і стоїть
біля під’їзду, за рукава ся смикає.
скільки пройшло - п’ять, може шість століть.
це для неї. для нього - мить.
вона почекала, потім собі поїхала.
у неї очі не дівочі,
вона живе із ним не дуже.
він уві сні кричить щоночі,
а їй байдуже.
коли ми вийшли, зачинились двері.
уїхав поїзд, залишив позаду
своє відлуння, дощ, холодний вітер.
прийшов кінець задовгої містерії.
світ врятувати — непоганий задум,