Роман Чигір
Коли ми мінялись ролями,
чекали на вулиці дам…
Програвших складали у вириті ями,
на тих, що лежали вже там.
Коли ми кидали в безсмертя
як з’ясувати все що є,
як об’єднати.
навіщо дощ так довго ллє,
аж забагато.
ніхто не хоче, я питав,
* * *
щоб перемити посуд, Нунка вставала рано,
квіти її чекали, дивлячись з підвіконня.
сонце у дім впускала, разом відкрив фіранки,
гнала таємні сили, сховані за іконами.
сказати ні за вечір десять раз.
зіграти джаз. для неї. знову джаз,
в якому ноти разом не зібрати.
щось неймівірне там у голові.
Забуває про речі важливі.
У куточку сидить несміливо.
Той амурчик всі вистріляв стріли,
та пішов і купив собі пива.
Ла-Манш, я знову під тобою,
я відчуваю, як ти там
існуєш, зимною водою
ворушиш хвилі - тою, тою…
а я, записника дістав,
пишу листа.
ось вона олівцем на долоні
пише список собі до вечері:
перше - фільми із Антоніоні,
друге - яблука запечені.
Не всі бажання є щодня.
Ти знизу, дивлячись у очі,
запишеш номер і ім’я.
А потім вся така - не хочу…
та то брехня.
сталося те, що сталося. під столом
плаче красуня-Леля, донечко генерала.
гралася з янголом, гралася і зламала
біле йому крило.
мама її гукає, няньо її зове -
вона стріляє з револьвера,
у щось, чого тут не існує,
і каже: "тьфу, яка холера".
у дуло дує.
на неї Боже дише з неба,
сьогодні сонця вже не буде.
грозою пахне у повітрі.
в дощовиках назустріч люди -
а очі хитрі. очі хитрі.
шукати щастя далі марно,
у неї очі не дівочі,
вона живе із ним не дуже.
він уві сні кричить щоночі,
а їй байдуже.
