Володимир Каразуб
Ти наче сяйво сонця на сторінці
Що тінь узору кидає мені
На книгу істин, що противна жінці
Та проганяє геть самотні дні.
Якщо відсторонитися від тебе
І жити мовчки далі від страстей,
Ти спускаєшся ниткою її голосу
В глибини розшитої обителі її жіночності,
Цією сонячною, теплою попругою,
Наче розсіюєшся звуком, як вода,
Що наповнює вузькогорлий глек,
Навпомацки вгадуєш її форму
Туман над озером, туман,
І лебеді летять над плесом,
І листя зірване летить, -
Летить, як вітер без адреси.
Летить над озером летить.
Здимають грудь рожеву хмари
Знаєш, немає жодного толку,
шукати гарячий погляд,
чи слухати теплий подих, тих,
хто шукає гігантську голку,
щоб загнати верблюдів в продух.
Заплітає зима папільотки своїх вітрів
Затирає сліди і заковує сизим льодом
Поети буває дописують власний вірш,
Що хапає за хвіст
І з’їдає себе до рогів.
А тоді вирушають в дорогу по білих слідах,
Оця невідомість, як відстань від дотику до письма,
Між прозорими водами рік і блакитним небом,
Вона пролягла мов тремтлива струна, тятива,
Між тобою і сном про тебе.
Тут,
Я вислуховую музику ночі, ламаючи у рядки,
Це правда, що змінився і змалів,
Цей світ в тобі, запікся кров’ю в слові,
Ти кажеш правду — він давно згорів,
Що в ньому мало витоків любові.
Базиліка покошена й крихка,
У твоїй голові намело стільки снігу вчорашнього дня,
І проміння біжить по останній октаві до обрію,
Що у тиші вечірній твою розпізнаю я
Незворотність появи і невідворотність болю.
Ми зустрінемось знову, як ті, що втомились іти,
Що німим запитанням вганяють у серце погляди
Колись ти була таємничою як світанок
На вокзальній станції,
З пустими перонами, лавами,
Лункою залою і вицвілими плафонами.
Вітер погойдував кронами лип і зривав каштани,
Поодинокі птахи пролітали над лісом за колією,
Промені сонця вдихають гаряче повітря
У камеру пам’яті...
Птахи перекреслюють небо і злива
Стинає голови квітам рядками віршів.
А серце у грудях — надміру накачаний м’яч
Заледве не розривається швами своїх шестигранників.
Твій світ — це шлях крізь довгий лабіринт
У ньому юність лиш пролог до звершень,
Там полюбивши і обпікшись вперше
Залишиш іншим знак і не один.
Блукаючи між стінами з картин
Ти скинеш все крім паволоки міфу
З готичних вітражів очей, хай скільки вперто
Вітатимеш геометричність ліній
В кубічній монохромності хай-теку.
Наповниш нефи диханням прозорим