Володимир Каразуб
Ось тут диригент зупинився і змовкли литаври,
Оркестр продовжував далі без грому литавр,
Диригент зупинився і арфи, і туби пропали,
І далі для скрипки та альтів диригував.
А потім замовкли і альти, і стишились скрипки,
Я без тебе не стану кращим,
І вічність з тобою безмірно в цім світі мала,
Холодком по душі суне хмарами безконечність,
І сміється над часом, якого постійно нема.
Ти вся зі світла, цифрового коду, газетних літер, вицвілих ночей,
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, пастельних, глянцевих мазках.
Безкрайній вир галактики безсоння в твоїх долонях
Усе забудеться, як чресла, устя, тать,
Як давній блуд, тщета старих історій,
І буде свій у нас вшетечний ґвалт,
Немаль, до слова, березневих оргій.
І буде став, і лопотання крил,
Гучні слова: любов, відвертість, докір,
Слова зашерхлі: кров, вино, вуста.
Заледве слухаю про що вона говорить.
Які у тишу кидає слова?!
І чую, щось достоту: мандри, треба,
Кудись, тягнути, далі, до кінця.
І нехай ми будемо трохи заплутані,
Трохи зв'язані, і затамовані.
Ми стали комусь незмінно присутніми
Зі своїми бзіками та безоднями.
Ми стали рядками віршів недописаних,
В римах з прикметників переоцінених,
Голос жінки торкнувся мого плеча,
Моєї руки, що взялася за корінець книги,
Як зараз пам’ятаю – «Гри в бісер», і я оглянувся.
«Ви завжди вибираєте серйозну літературу», — сказала вона.
І повітря легким пір’ям залоскотали «завжди» і «серйозну».
Так починається історія. Так починається...
Інколи солодкоголосся ріки таке полохливе,
Непевне, просіяне перламутровою димкою,
І так хочеться спотикнутися, перечепитися
Язиком за дзвінку літеру любові
А інколи так, щоб коліном відчути камінь в нестримних потоках вод
До крові розбивши його, тільки б відчути,
У твоїх родимках я розпізнав сузір’я Каліпсо,
Якого бракує на зоряній карті неба. Звичайно,
Я більше любив ту оманливу щирість, як дійсність
Від якої твій острів відгородився туманом.
І тепер я блукаю садами його квітучості,
Між осокори пробираюсь до берега у вінку з фіалок,
Зорі повисли на небі, а небо – висне,
В системі старого заліза не тягне проц,
Лагає картинка і сиплеться відео висі
І в чорну безодню провалюється монітор.
Ні байту твого цифрового зображення. Інфо-
Твоє волосся – це запах вітру.
Слова – бузок.
Торкнутись рукою талії наче
Налити бокал
І пити
Під небом блакитним
Хоч сотню раз розбий своє чоло
Об стіни струнних. Небо контрабасів
Зриває вітром листя партитур
Веде смичком і так буває - з часом
Звикаєш до всього. До грому, до литавр,