Вероніка Донецькова
Солоне море… Солоне літо…
У щось зелене було сповите.
Воно мені грало на струнах прибою
І шепотіло, що вічно зі мною.
Вічне море… Вічне літо…
Я ворогу завжди вкажу дорогу
Туди, де згине він від свого роду.
Ніколи не повернеться додому
І не знайде назад свою дорогу.
Той, хто прийде сюди,
Залишиться назавжди у землі.
А місяць в небі був завжди.
Можливо, він лише один,
Як Бог, розгадуючи сни,
Подарував тобі стежки.
Ти вічно дивишся з гори,
Забувши мрії неземні.
Липень мій, ти завжди зі мною,
Ти мовчиш, як хвилі весною.
Липень мій, ти завжди в мені:
На землі, на сонці, на війні.
Синє море бачу в своїх снах,
Блукаю в них, як птаха в небесах.
Море – мене так манить глибина,
Що там насправді, невідомо.
Це місце дуже загадкове
І дивовижні всі твої місця.
Мені казали, що тебе бояться,
Це смішно, адже я тебе люблю.
Місяць… Твоє проміння освітило
Мої давно забуті мрії.
І сяйвом вічним охопило
Стежину щастя та надії.
Місяць… Твоє проміння в темній ночі
Скарби мої охороняв.
Янголи не живуть у пеклі,
Немає там місця їхнім крилам.
Янголи лиш несуть надію
В душі тих, в кого немає вже віри.
Янголи бачать людину наскрізь:
Ти розквітнеш під мирним небом,
Ти розправиш великі крила.
Назавжди ти в моєму серці,
Назавжди ти мене полонила.
Ти не маєш іншої цілі,
Як залишитись посеред болю.
Нам здавалося, що війни ніколи не буде,
Нам здавалося, що щасливими будуть люди.
І навіщо все ненароком змінилось назавжди?
Ми хотіли так, щоб було все як завжди.
Нам здавалося, що ми звернемо гори,
Нам здавалося, що ми перепливемо море.
На світанку я побачу зорі,
Рано вранці я піду у гори.
Я зберу думки докупи
І сховаю біль у груди.
Нагадай мені, мольфаре,
Що же буде далі з нами.
Мій скарб – мої книжки,
Моя любов і мудрість.
І споконвіку на віки –
Моя безмежна гордість.
Книжки – мої духовні ліки,
Моя обітниця свята.
“У нас війна” – писали всі газети.
“У нас війна” – кричали в інтернеті.
Прийшла війна, ні в кого не питала,
А всі, між іншим, на весну чекали.
І що робити нам тепер з війною?
