Вероніка Донецькова
Літо, літо, літо
Сонечком зігріте,
Хмарками прикрите,
Травинками сповите.
Радість ти приносиш
Я так люблю тебе, країна,
Бо ти свята моя родина.
Приносиш мені стільки щастя,
Бо ти для мене, Україна.
У цьому злі, у цьому горі
Ми живемо, як у полоні.
Коли залишишся один,
Немає поруч більш нікого,
Згадай своє безмежне море,
Щоби не стало воно горем.
У світі праведних вогнів
Ти день і ніч чомусь блукаєш.
Місяць – ти тільки марення думок,
Які живуть в моїй душі.
Колишніх спогадів ковток,
Ти – одночасно світло й тінь в мені.
Завжди ти був моїм натхненням,
Колискові сни мовчання,
Тихий відблиск від стіни.
Божевільні мрії і бажання,
Відзеркалені в мені.
Довгий темний сумний вечір,
Порожнеча у душі.
Рано вранці на Дніпровських кручах
Кобзар із кобзою зустрічає смуток.
І сумує так серце, що вогнем палає
І співає кобзар, долю проклиная:
«Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:
Любов – лише солодка біль,
Коли шепочеш тихо: «Розумій
Мої бажання, цілі і думки».
Любов розквітне в небі навесні.
Любов – лише солона сіль,
Залишиться отрутою, як біль.
Спокійно і тихо, як кішка,
Що лазить по да́ху, мов мишка.
І ніжно тобі прошепоче,
Що бути з тобою лиш хоче.
Обманом тебе напоїла
І грою тебе накормила.
