"Т.Г.Шевченко"
Рано вранці на Дніпровських кручах
Кобзар із кобзою зустрічає смуток.
І сумує так серце, що вогнем палає
І співає кобзар, долю проклиная:
«Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:
Чому я не сокіл, чому не літаю?
Якби мав крила – полетів би за обрій,
Скрився б навіки, не мав би нічого.
Не мав, то й не треба – нічого не хочу,
Крім того, щоб бачить дівочії очі,
Щоб бачить Вкраїну миленькую, милу,
Щоб бачити знову рідну хатину.
Ставок коло хати і річку, і кручі,
І рідную мати; вольною голубкой
Вона повернулась, коли б я приїхав,
А руки в кайданах, прости мене мила.
Простіть мене, сестри, що зараз не з вами,
Простіть мене, рідні, що вас покидаю.
Не знав я, що в мене така буде доля
І серце моє тепер завжди в неволі.
Тепер я не зможу з Вкраїною бути,
Хоч серце моє її не забуде
І думкою лину до краю святого,
До краю мого, мого, не чужого.
До краю свободного, рівного люду,
До тих, кому завжди присвячувать буду
Всю душу і все, що я зможу писати,
За неї життя своє зможу віддати.
З тобою, Вкраїно, я так побратався,
Що грізная доля обом нам дісталась
І сльози всі наші розбились об камінь,
Ніхто не почув їх, а сліз тих немало.
Немало в країні журби і неволі,
Немало в гаях моїх лютого горя.
Ти знаєш, як важко у час такий жити,
Що нам вже не можна навіть любити!»
І співав так кобзар, а руки не грали
І журилося серце, про все забувая.
І знав він, що завжди з Вкраїною буде,
І знав, що ніколи її не забуде!
