Павло Мовчан
Щемить в душі та зрубана сосниця,
кигиче їй бездомна синя птиця,
прив’ялий запах вітру не втіша:
болить душа!
Сльоза не поспіша —
прижурена
ледь мерехтить скраєчку,
у ній відбились
Тільки й видно було, що руку,
а за нею не розпізнати імені,
ані змісту очей, ані жодного звуку.
Тільки широка долоня, ширша за світ.
Гойдати колиску, місити тісто, пестить тиху кульбабу.
О руко!
Няньчиш вогонь, запліднюєш землю
і кладеш камінь на межі з холодом,
В форму слова твого перелито жадання,
скажеш «яблуко» — вмить заопуклиться плід,
сік на пучках проступить лише з дотикання,
тінь пообіч застигне кружальцем, як лід.
Слово суще, лукаве, спасенне,
перемліле в устах — хоч кричи.
Промовляєш його цілоденно,
цілонічно… Та слово мовчить.
Твердішають в пальцях суглоби повільно,
хоч тоншають жили в зап’ясті щодня,
та я відчуваю: у нас є щось спільне
з вербою, що зростом усіх обганя.
І слів не знаходжу, щоб шлях привітати,
щоб пороху все розповісти про час,
щоб лезом долоні граніт розпечатать
Чому нам радісно буває,
з дороги збившись, заблукать,
і крикнуть радісно з одчаю?
Яка це справді благодать —
прийнявши в очі неба холод,
за рухом піристих хмарин
лежать і стежить. А довкола
перебіг вітру, часу плин…
Шляхів нікому неналежність,
очей навстіжна жагота:
обмежить обрієм безмежність,
щоб розпізнать свої літа.
Вгадавши мітку на відтинку,
душа мандруюча спішить
допити через соломинку
солодку мить, солодку мить.
Не виглиблю нічого, не дізнаю,
чому душа журливою буває,
коли ані причини, ні знаку,
ти раптом ніби став на скрізняку,
і тягне вітром з чотирьох сторін,
і, голову пригнувши до колін,
зіскулений, як пемза, діркуватий,
ти чуєш на губах холодну вату.
Диму, диму сьогодні в мене в хаті було.
З листа до М. Грінченка
В холодній хаті протяги та цвіль,
сухар щербатий, смуток звідусіль.
В холодній хаті важко однувати,
аби собі зап’ястя не розтяти,
В отчій ласкавості
сонечко гріє,
просто з цікавості
хмарка синіє.
Теслі завзяті лаштують дорогу —
дні непочаті
видно з порогу.
Видно та й видко,
За солодом у роті часто
ятриться гостро гіркота,
зі світлом ходить тінь довгаста —
знімає полум’я з ґнота.
Позмінно: надбаність — утрата,
постійний борг, мінливий ти…
Скупий на слово, хоч багатий
на правду — аби борг сплатить.
Правобіч гляну та й побачу,
як тонкосльозо скрипка плаче
над згаслим соняхом в степу
і як ступає тінь незряча
за скрипалем стопа в стопу.
Він, наче дріт, снує жалобу
поміж стернею в три струни,
і виснуть хмари крутолобі
У дзеркалі вогню відбилась ген ріка,
у пам’яті його цвіла найперша іскра.
Та блиск молодика, що крейдою стіка,
нагадував мені, що це жура понтійська.
Сарматський знак запіксь навік серед чола,
лиманська сіль рипить в розхитаних суглобах,
мовчить мені в ушу байдужа ковила,
