Олесь Гончар
В полі ми окопи вже позагортали,
Що ви їх узимку тут колись довбали.
Чоловіче діло я робити вмію,
На твоїх окопах пшеницю посію.
Як поштар проходить, не зайде
Гики, та гуки,
Та звуки цимбал.
Сьогодні в мадяр карнавал.
Вулиця валом валить,
Вирує,
реве,
Красуня задумана осінь
Золоті паруси нап’яла.
І сонце променем косим
Мене протяло, мов стріла.
Із прекрасним на серці болем,
Із осколком у серці ясним
Я на кряж по камінню голім
Весняними ясними вітрами
Наші перші овіяно драми,
Наші перші щасливі незгоди,
Наші чисті закохані гніви.
Які в них були насолоди,
Які у них чулися співи!
Пронеслося, як сонячні зливи,
Данину юності віддам
І більш писать не буду.
Тебе, розхристаний мій ямб,
Як дівчину, забуду.
У тих полях, де я співав,
Женці хліба посіють.
Дівчата ті, яких кохав,
Май мужність ти зізнатися у всьому:
Що вже нема колишнього вогню,
Що рада б ти віддатися другому,
Що я тобі його не заміню.
Май чесність ти присяги всі зламати,
При місяці прошептані колись.
Не зможеш ти по пам’яті кохати.
Ласкавих, ласканих подруг,
Здається, я забути зможу.
Солдатський стан, суворий круг
Тих, з ким в краї ішов ворожі,
Хто рану тамував мою
Для себе триманим пакетом,
Для кого був я у бою
Білу ніч, як кришталь, дзвінку
Крик ракети прорвав.
Небо все у кривавім вінку,
В терновім вінку заграв.
— Хлопці,
Кому з нас сьогодні вмирати? —
Ми вночі підійшли до ріки,
Форсували із ходу її.
У підхмар’ї заграв маяки
Нам горять в несходимі краї.
Ким ти зміряна, збройна пітьма?
Де твої причаїлись пости?
Повороту з плацдарму нема,
Мене війна веде все далі
Просторами чужих земель.
Де й наші птиці не літали,
Іду, мов давній менестрель.
Я вірю в пісню, як в молитву,
І смерть, здається, на війні
Щадить мене в найтяжчих битвах
В країні скелястій,
країні убогій,
У горах високих,
найближче до Бога,
