![ЛГолота ПІСЛЯСЛОВО]()
Писати про Олеся Гончара важко і легко водночас. Важко, бо над тобою, хоч яким би ти був відвертим і щирим, панує відчуття дистанції — особистісної і літературної; його постать захищена тим силовим полем великого таланту, яке відкидає будь-яке панібратство, фальшивість, єлейну запобігливість, так само як і зухвальство невігласів, здатних і самого Бога поплескувати по плечах…
Легко, бо для уважного читача Гончаревих творів є що прочитати між його рядків про нього ж самого, варто лише чітко поставити свої питання та не лінуватися пошукати на них відповіді в текстах. Тож, коли Валентина Данилівна Гончар, вдова письменника, дала мені до рук недруковані раніше поезії воєнних літ і я їх кілька разів прочитала, не втримавшись від спокуси ще й цитувати рядки молодого Олеся Гончара (звичайно ж, не називаючи автора) людям “поетично грамотним”, моя і їхня реакція були рівнозначними: вірші вражали молодою силою світовідчуття, філософією серця, совісністю слова. Мої слухачі намагалися вгадати автора: “Багряний?! Маланюк? Кость Герасименко?!”. Тобто поезії Олеся Гончара сорокових несуть ту ж відкриту енергетику (енергійність, наснаженість, м’язову силу рядка), що й вірші його літературних ровесників, відомих українських поетів.
Безперечним стає припущення: коли б Олесь Терентійович не обрав собі творчу дорогу прозаїка, українська поезія мала б виразного і неординарного поета Олеся Гончара. Ми не могли б сьогодні з певністю сказати, чому Олесь Гончар не поспішав з поетичним дебютом у післявоєнні роки, коли б про це не йшлося в його передньому слові до збірки “Фронтові поезії”, що побачила світ у видавництві “Дніпро” в 1985 році. Скромно оцінюючи свої давні вірші, автор пояснював читачеві: “Поетичний пунктир походу” — так було колись названо твори цього фронтового циклу, і, здається, й сьогодні з таким визначенням можна погодитись. Людина, як відомо, перебувала на фронті в умовах виняткових, до краю суворих, обставини складалися так, що навіть натурам з художніми нахилами дуже рідко випадала можливість для творчого самовияву. А душа ж прагнула виповісти свої почуття, відгукнутись на довколишнє, хоча б нашвидкуруч зафіксувати — для себе, для друзів — своє пережите”.
Нині, коли все це, особистісне “для себе, для друзів” оприлюднює наше видання — перше повне видання поетичної спадщини відомого письменника, ми впевнюємося, що ці вірші мають магнетичну властивість одразу западати в серце, карбуються в пам’яті, тобто насичені справжніми струмами поезії, яку всотуєш на почуттєвому, емоційному рівні. Тепер, коли Олеся Гончара від нас віддаляють не лише версти війни, а й небесні долини, “голос звідти, з далекого” звучить особливо виразно: відлунням земних доріг і відлунням його небесних дум, які він занотував — теж віршованим рядком — 14 березня 1974 року:
