Виктор Харламов
Обещан был тобой прекрасный день,
Я вышел без плаща и сожалею:
Дождём наказан был я, не за лень.., -
Доверие.., ребячества затею.
Сочувствуя мне, улыбнулась ты,
Когда состаримся никто не знает,
У старости всегда ущербный вид,
Она маразмом личности грозит,
Религией одаривает в рае.
Померкнут краски трепетного слова,
Я, як метелик, до вогню
Летіла необачно рано,
В любов — країну чар та сну,
Де жінку ніжно звуть кохана.
Де кожен день — життя, немов,
До зустрічі розлуку Бог призначив,
І все ж таки про тебе бачу сни,
Хіба ж прожили б ми окремо, наче,
Мій милий, не було б біди-війни,
Мій милий, не було б якщо, війни.
Хвороби, немічність, каліцтво... - горе,
Прикованість до ліжка... - крапка... меж...
Життя стає жорстоке та прозоре,
За часом вільним марно вже не стеж...
То добре якщо є кому долати
Світ без любові — як морок ночі.
- Вода без хисту струмка землі...
Втім, камінь серця — вуста жіночі,
Словами пестить й вигуки злі.
Любові сонце — повік не згасне,
Карминно-красные черешни, вишни,
От губ, в любви, к жемчужной розе льнут...
И каждый третий, в этой страсти, - лишний,
Все тайны сущие от счастья пут.
Сок пламенный, от аромата пьяный,
Був квиток до станції
"Перша любов"...
Несподівано узяв
його.,
Жартома.,
Без розмов.
Сніг паморочним саваном вкрива,
Поля, міста, містечка, ненароком...
Ще вчора + на мінус, як дива,
Малює Дід Мороз... щей місяць оком
Мідморгує, сміється наче біс,
Ты, в израненном сердце
Вновь костер развела...
Захотела погреться
И, погревшись, ушла.
Не залила, случайно,
За те, що жив, як міг, чи Бог навчив,
Сил з нересту, без берегів рікою...
До старості засуджений, шал нив
Скопив, в секундний долі... Термін болю,
Всі страхи, всі хвороби, силу мав,
Жінки всі інші для Уілла? - Ні!
Роздвоюватися у троянд двобої
Не можна.., не пасує все ж мені,
Хай збереже Христос... На аналої
Бажань багато, не врахуєш їх...
