Тарас Загарук
Йому сорок два, а він досі курить у форточку,
Прислухаючись до кожного шороху,
Вкотре перечитує Толкієна,
І вірить, що з олова можна отримати золото.
****
На стіні старенький фендер з вигнутим грифом
Торкнутися б твоїх долонь
Розмитий вокзал - як тло
Взяв би руки твої в полон -
та між долонями скло...
Мій вогонь міг би дати тепло
І сни, від твоїх безсонь
Спи…
Я тебе проведу в паралельні світи.
Спи.
Як на скелях грифони і в воді коропи.
Спи -
огортаю тебе смарагдовим мохом, наче води ріки.
Я граю в кості з Богом – на кону ключі від раю
Незнаю чи виграю - але впевнений, що не програю.
На плечі в мене давні руни і пластикові кубики у долоні,
Я відчуваю подих фортуни в області вуха і лівої скроні.
Вдвох сидимо за столом.
Стіл накритий зеленим сукном.
До мене сьогодні приходила Смерть.
Ну, як до мене - помилилась дверима.
Дзвонила і стукала довго і вперто.
Її незграбна постать досі перед очима.
Відкриваю двері, німа сцена.
В мене плащ детектива Коломбо
І зачіска, як в Дональда Трампа.
Я курю на балконі готелю в Конго,
Очі сліпить карбідова лампа.
Вітер робить за мене роботу -
Твої босі ноги місили болота Болівії,
під вечір боліли щосили,
ти глушила біль німесилом,
а поруч боги лілії білі косили,
сушили і змішували з пилом.
Сквернословили і бісили.
Коли закінчиться світло,
закінчиться світ -
Ми підем з тобою на південь,
Ступаючи слід в слід.
На фантомах старих релігій,
На руїнах операційних систем,
Я насипаю пісок у очі
І в рани вкладаю твоє волосся,
Мабуть це початок кінця…-
А може мені так здалося…
Ти проросла в мене вірусом,
