Таня Бенещук
Гадюкою в’ється на серці журба,
Печаль все міцніше стискає в обіймах.
З тобою так «вільно», без тебе —- «тюрма»,
За обрій надію відніс чорний ворон на крилах.
Минають рокИ… З гіркОю самотністю я
Щоночі лягаю у постіль.
Потрібно терпіти та сили триматись нема,
Пусті слова, зруйновані надії…
Мій тихий сум, як плач гірського кришталю.
Він випнув геть, усі мої крилаті мрії,
Він випнув радість без жалю.
Мій гіркий плач мов клекіт журавлиний,
Зірвався з уст у прірви чорноту.
Бджолиним роєм, що безмежно дивний,
Ты знай, что я все также жду тебя,
С одиночеством горьким провожая закаты.
Я как прежде безумно и нежно любя,
Разбиваю разлуки стальные ограды.
Я прошла б за тобой сто дорог,
Все ошибки твои приняла бы наградой.
Ты мой мир, моя жизнь…Ты мой Бог,
Ти мій. Душею,серцем і рукою.
Ти мій. Любов і ненависть моя.
Собі зізналась надто пізно,
А ти зрадів,що й досі думкою твоя.
Мої вірші,мені ж мечами стали,
Вони мій сміх безмежним сумом нарекли.
Пробач,що ядовито так в’їдались.
Лягло перо в надії у зізнаннях,
Душа зітхнула від жалю.
Я не сказала слів тобі прощальних,
Ти так і не сказав мені «люблю».
В конвертах білих,летять до тебе сльози,
Ранковими туманами біжить моя журба.
Слова в рядки скупі,важким камінням впали,
Уйти к другому?Без проблем!
Забыть тебя? Ведь нет заботы легче…
Ты знаешь сам,
Что я горда тебя не меньше.
Ты думаешь, что согрешил?
Что ты меня, как куклу ниточкою тянешь?
Не раз ты без вины прощение просил,
Я сьогодні насмілюсь сказати,
Що тебе розлюбила давно.
Не боюсь «їй» у руки віддати,
Все життя, що між нами було.
Хай бере усього без остатку,
Хай радіє, що серце ущент.
Відпускаю та мушу на згадку,
Ти розбив моє серце і мрії,
Наче вітер об камінь хвилю морську.
Розіп’яв без жалю щиру душу й надію…
Ще насміливсь спитати чи тебе я люблю?!
Ти ж кохання без краплі поваги,
То під ноги кидав, то здіймав до зірок.
І терпіння сталеві канати,
Ты сердце ложью напоил,
А равнодушием вогнал мне гвозди в спину.
Ты говорил, что никогда так раньше не любил,
И я поверив воскресила веру, и надежду.
Теперь над пропастью брожу я как слепая…
Над городом парю я мыслью по-ночам.
Ведь ты когда в меня любовь вдыхая,
Ты для мены глоток надежды,
Глоток заботы, теплоты.
Ты тот , кого так не любила прежде,
Ты воплощение моей мечты.
Бывает мне порой с тобою трудно,
Но позови и я перед тобою.
Я улыбнусь любя, совсем не гордо,
Плыла земля вращая небо каруселью.
Под темною вуалью скатились слезы на лицо.
Когда с другой гулял по переулку,
В ладонях пряча обручальное кольцо.
Бежав я в ночь, сбивала ноги…
Пришла же к Богу на крыльцо.
Ты растерял все мысли кроме бешенной тревоги,
Вже сивина у скронях і чоло змарніле.
Вже маєш руки ти не молоді.
Можливо з досвіду підкажеш батьку,
Де щастя відшукать твоїй донці?
Звідкіль чекати мені вітру?
За вдачею горами чи дубовим шляхом йти?
Шукаючи у світі правду,