Ростислав Нетудихатка
Спочатку були лиш звуки
Хвилі і вдень і вніч
Горе надії і муки
Потім з'явилась річ.
Далі пішли вже мрії
Далі з'явилась доля,
Ну як ти, мій читач, іще живий?
Так, бачу, вигляд маєш несвідомий,
Та скільки не страждай, лице закрий,
Всим іншим, друже, біль твій незнайомий.
Лише тускнієш, боже, геть зелений,
Депресія то штука непроста,
Мерзотні,пакосні,скажені та лукаві
Гнилі,смеродючі, жорсткі та багряні,
Постійні, вічні, у одному стані,
Мої думки - це звук ножа на сталі.
Мої думки - я всі вас проклинаю,
Я смерті тим нейронам побажаю,
Ти знав що доля, неслухняний кінь,
Його не так і просто осідлати,
Звернись до Бога, прокричи амінь,
Рахуй секунди, чи познач ті дати,
В, які вона до тебе благовірна,
«Я тут застряг, немає допомоги
Так холодно, що рук не відчуваю,
З живого залишились тільки ноги,
Так темно, поможи мені, благаю
Немає їжі, і зв’язок пропав,
Ти хоч без крил, та все таки літав,
Вкусив солодкий плід свого бажання,
Самому щастю коси заплітав,
Кричав до божевілля – це кохання!
Але на жаль ті крила вже опали,
І солодом немов би отруївся,
