Олена Довганюк
Там мріїї здійснились і десь загубились
Між сотнями слів і думок.
І стукали в двері серцям,що закрились
На незрозумілий замок.
Там болем і кров’ю ключа добивались
Якого було не знайти
Поразку приносячи,знову вертались
Чому так боляче стискає в грудях?
Й чому нічого я не тямлю в людях?
Сьогодні друг,а завтра в спину ніж?
На,ось бери,мене до крові ріж!
Думка на вустах у всіх одна:
Бери життя, і пий його до дна.
Та чого коштує воно,хтозна,
Про що так часто голос твій мовчить?
І де ти є, коли разом зі мною?
Чи чуєш ти, про що той стук кричить?
Чи знаєш, де блукаю я самою?
Чи бачиш біль нестерпний у очах,
Який ковтати стало далі важче?
Чи ніс би мою мрію на плечах,
Мовчу й дивлюсь тобі у вічі
І в цій таємній тишині,
Що не закохуються двічі
Шептатимуть вони мені.
Таке буває тільки раз
І тільки раз в житті щасливий,
А що було раніше в нас –
То тільки сон,то сон брехливий!
Навіщо ти в моїм житті скажи?
Зруйнував мої прозорі міражі,
І відсутність показав мені межі,
І чому я вся тепер в тобі,скажи?
Чому я п’янію від твоїх очей?
І мені не треба жодної з речей.
Я в тобі,а ти в мені шукаєш край,
Найважче із гріхів людських
Й найгірше може бути тільки зрада.
Один із вчинків тих низьких
І найболючіша суспільна вада.
Зрозуміти це,на жаль,дано не всім
І бути зрадником цілком нормально
І явище таке у світі цім
Куди від вас усіх тікати?
Де мені прихисток знайти?
Чи мені виходу шукати,
За течією чи плести?
Чи,може,скажете ховатись
Від ваших вух і злих очей?
Щоб із думками там зібратись,
Ти – перший дотик сонця на світанку,
Ти – перший теплий вітер навесні,
Що ніжно колихаючи фіранку,
Лишив дощу краплини на вікні.
Ти – місяць повний у холоднім небі,
Ти – океан спокійний і глибокий,
Ти в озері блакитнім білий лебідь,
Не хочу чути більше я брехні,
Дай краще думки твоєї осягнути.
Скажи лиш правду,скажи її мені!
Бо це єдине,що хочеться почути.
Забудь про почуття фальшиві!
Не обманюй інших і себе.
Навіщо лити ці слова лесливі,
Чому мені знову так боляче?
Чом я знову лишилась одна?
І цей біль ріжучий й колючий
Всю мене випаває до дна.
Чаша сліз вже давно переповнилась,
Вже нема чим топити печаль.
Знову я почуттями наповнилась,
Мені б до тебе доторкнутись,
І знов відчути те тремтіння,
Яке нам досі не збагнути,
Авжеж,не вистачить терпіння.
Нестерпні ті дні і години,
Що зустірічі мушу чекати.
Одної достатньо хвилини,
Хто вірить,хто любить
Вкраїну свою,
Хто віри не губить
В безкрайнім бою,
Той радше згорить
Пекельним вогнем,
Той радше загине
Під вражим конем,