Ніка Ареміх
Ти — дивний сон недоспаних ночей,
Тебе насправді навіть не існує,
Але мене це зовсім не хвилює,
Бо я кохаю твій вогонь очей.
Ти — вигадка, недосконалий пазл,
Що з тобою єднає нас? Думаєш, сміх?
Бо сміятися можна зі світу,
Із природи, із себе, а також з усіх,
Хто вважав, що ми — “трохи з привітом”.
Може, легкість? Бо легко з тобою завжди,
Я більше не злякаюсь вкрасти сон.
Цілунком розбуджу твої повіки,
Так ніжно пальцями торкнуся скронь,
Що розум стане твій моїм навіки.
Вдихну твого волосся запах знов
Мені так нелегко без тебе,
Та тобі буде гірко зі мною.
Ти лишаєш зі мною щось тепле,
Та коли ти далеко, все як за стіною.
Підвестись немає сили,
Ми сказали з тобою "ніколи".
Просто кожен собі під ніс -
Бурмотіли, нічого такого -
Дивне слово криштальних завіс.
Ми ніколи не знатимем зради,
В твоїх руках
Срібний ранок тліє,
Бо саме так
Палать ніхто не вміє.
Забуваючи про все - на крила душу -
Тліти разом з ранком мушу.
Підійдеш і мене обіймеш ззаду —
Я не здригнусь, бо знатиму: це — ти.
Я надаю тобі велику владу
Відкрити двері у нові світи.
Частіше б'ється серце — і не дивно,
Що ти робиш в пітьмі?
На що озираєшся ідучи?
Такі, як ти, вмирають людьми,
Такі, як ми вічно живуть вночі!
А ніч стелить стежки,
Я забуття шукаю в щастя митях,
Весною біль глушу своїх думок
І очі, так довірливо закриті,
Дають зробити в невідоме крок.
Мені здається, тінь моя живіша,
Я розповім тобі про те, що ніколи ніхто не чув
Розповім тобі - бачиш, я уже лечу
Розповім тобі про те, що не знайдеш за вікном,
Розповім тобі про те, що буде відомо лише нам двом
Я готуюсь до цього,
Відпускаю тебе, відпускаю.
І ще з сотню разів відпущу
До далекого водограю,
До самого початку дощу,
Відпущу до веселого сонця,
За тиждень я вже буду у дорозі.
Сидітиму у потязі, мабуть,
Дивитимусь у вікна на морози,
Що певно сили знову наберуть.
Прощатимуся з містом ненадовго,
