N. Sh.
Твоє пальто промокне від дощу,
взуття твоє пливтиме по калюжах
і ти у відчаї кидатимеш салют
старому ліхтарю, що перед клубом.
Стрибатимеш між острівців землі,
Мов підлітки в брамах затримуватись,
тілом вростати у тіло навпроти.
Жінко, котра мені ще не снилася,
я досі мандрую по Вашім волоссі
і білий ще день, перехожі хвилюються:
Ще осені клаптик, холодна зима,
весна двадцять третя й два місяці літа.
У нас для кохання ще часу - гора.
А далі направлення: Україна східна.
Ти кажеш: "Чекатиму." В білі листи
Цвинтар скелетів чудовиськ морських
їсть мої ноги із кожним прибоєм,
хвиля сліди замиває собою,
по собі лишає дрібні кістяки.
Я топчу цей берег вкотре і знову,
Брехав собі, що більш ніколи
я не просякну запахом твоїм.
Гадав, що зникне він, втече з тобою,
і ліжко вивітрить, і стіл.
Наївно вірив, що пішовши
всі згадки-спогади візьмеш,
На підвіконні
я залишу слід
розлитою водою
із піддону у вазоні.
І мені б
не бачити тебе,
Домалювавши прохолодний ранок
скажи отому хлопчику "Привіт."
Нехай ти бачила його вкрай мало:
якихось шість секунд. Чи сорок сім.
Всміхнись йому, не бійся, пташко.
Це ж саме те, чого вам треба.
Нехай він тепер ловить тебе алкогольну,
що падаєш з вулиці в руки.
Хай ніжно цілує, наче дівчинку в школі,
щоб так, як ти любиш, без язика.
Нехай він тепер пестить розкішницю твою,
Я впав би в море квітів польових.
Улітку. Десь о другій ночі.
І задихався б ароматом тим,
що так мені нагадує дівочий,
що манить ласкою мене,
Твої ноги збиватимуть росу
з трави та ще не забраного сіна,
світанок цілуватиме коліна
промінням майже теплим.
Відчути б мить оту святу,
Комплементарність наших губ
я не збагнув чомусь одразу.
Та й ізотерми вільних тіл
ще тонко так не відчував.
Ще не почав топити рук
в джерелах твого тазу,
Не можна парком брести восени,
коли вітром зривається листя
і, покрутившись, лягає на чистий
тротуар поміж лавок сумних.
Не варто проходити повз виноград,