Христина Головко
я не боюсь ні горя, ані сліз
вони тепер – вірні друзі,
де погляди летять наскіз
боюсь, коли моя душа в нарузі
сядь поруч й говори
до когось
чи просебе
ти просто не мовчи
згинаючись
у себе.
сядь поруч й обіймай
чужого
ми – дельфіни в світі акул
давай рятувати інших
метушня світу – мул
світ обирає сильніших
ми дельфіни у світі примар
світ поведе під свій вівтар
тільки нас, найсильніших
Вечоріє в нас на душі
Але ніч тут, ні до чого
І думками сіють дощі
Я виходжу за свої пороги
і кожного дня умирає чиясь дитина,
і кожного дня плаче якась сім’я,
і кожного дня моя рідна країна
пише кров’ю своє ім’я!
тихо, кволо, напівслова
ти заходиш у мій дім
ніби ти тут випадково
заблукалий пілігрим.
власно, гордо, без пояснень
ти ведеш мене в пітьму
ніби ти це сонце ясне
хоч душа належить злу
Мрій сонячним світлом
Малюй червоними перлами по нотному стані.
Крутись гудзиками мого пальта,
Дивись тінями наївних ангелів,
Співай струнами болю,
Існуй уривками фраз.
Борись за повітря в містах.
Кохай не відчуваючи страху,
бігай по моїх нотах джазово
рок-ен-рольного дай мені ритму
усе неодмінно буде кльово
залишилось пережити зиму…
все дощить.. замокла вся планета
моїх думок, тулитись б, до вогню..
краплі, мов кулі із багнета
пробивають зношену броню..
я і ви, і вас, і вами
хтось із вами наугад
я ж саджаю молитвами
щастя сонячного сад
я і ви, і нас із вами
хтось із нами навпаки
я чекаю між містами
затаївшись-пошепки
Твої багатослівні “так” і “ні”
Закриті до знемоги
В твоєму морі, я маяк
Кохання лиш пороги
в очах – затемнення серця
із розуму сходить орбіта
коли ж хтось почне говорити?
я залишилась наодинці із світом.