Іван Андрусяк
Пам’яті Любові Дручків
це розчавлені арфи — есенція ладану з мороком
де на лобі кайлом поцілунок воскресе
заїжджають планети — одна за одною — по мокрому
і зшиває їх мізкі сумний потойбічний професор
це тікають в портрети огорнуті ковдрою прірви
це небо ніби ґирґалиця з рук
розлазиться в потріскані судини
а ми його збирали і садили
на полі брані свій порожній звук
не молотом не ломом не кайлом
не помелом на коло вітрогону
ми просто утекли від забобону
тризна острова втята в страх
знову з бруньок вилазять оси
і якийсь шолудивий птах
у сокири подушне просить
знову корчаться дні слуті
і жадота співає зрана
аспараґуса чорну тінь
Богданові Зузуку
Герметично зачинені вікна до пекла.
Завертаймо назад непокірний катрен.
Детективна історія Роберта Шеклі
виповзає на білі полотна арен.
Завиває сирена — швидка чи поліція?
по чорних схилах як зоря повзуча
острогів календарна суєта
зламати хліб немов зламати учня
щоб з нонпареля голос вилітав
щоб плакала по темних ебонітах
форель у партитурі забобон
щоб засвітився танець дядька віта
не протерти потолами цю траву
не стелити попід ребра як верету
я нагадую зістарену сову
що впивається на покидьках бенкету
я занадто цим потворам потурав
трубадурив анемійне безголов’я
підмішаю у вино дванадцять страв
діти миліші ніж дорослі
тварини миліші ніж діти
кажеш якщо продовжувати
в тому ж дусі
мусиш дійти висновку
що наймиліша інфузорія туфелька
ну то й що
так вітражі кохаються — колись
вуста закрию виторгую очі
і теплий погляд снігу на обочі
як мізансцена викотиться вниз
так з пастки п’ють вуаль або вино
чорніючи над лісом безпорадним
і дерево неначе доміно
складаю ці залякані слова
немов дитина кубики складає
задарма степ тікатиме з сенаю
його чекає та сама жорства
однакі мари у цієї мли
зійшло вікно і пельку мохом вкрило
а ти мені хоч дерева налий
я диктатор і можу собі дозволити все
палити вішати мордувати
у всіх на очах ґвалтувати
найцнотливіших жінок і дівчат
дарувати повіям брильянтові забавки
тоді коли нарід жере коржики з висівок
говорити своїм міністрам
а поцілуйте мене точнісінько в задницю
і обезводнена цим житієм
духом сахари
каліґрафічно плетеш битлиєм
на марґіналі
пахне відлучена до корінця
ніч норовиста
і до грудей тобі нитка лиця
рис твоїх до шкла не завернути
це відбиток а життя тонке
у скутарі крику гони скель
чути а не видко — і не чути
міниться парує (шелест шкла)
трав’яніє тихий подих шкіри
я збирався жити кличу звіра
