Дмитро Папірник
Розбита душа ховається за мною»
Збираючи уламки аж до твого дому
Колись разом сиділи ми
Сиділи на траві і пили
А зараз я боюсь себе самого
Усмішна на лиці - бачу я тебе
хочеш ти іди - але не забирай частину моєї душі
хватить жити у брехні
я більше так не можу
з тобою разом ми були
але час мені іти
Лише разок покинув вас.
На довгий час, та я вернуся...
Осіннє листя падає на чобіт
Зелені та оранжеві гарбузи уже на дворі
Я знав коли обрати час!
Закриваю вуха і кричу так сильно, як можу.
Не кажіть мені , що треба знову.
Хочу зазирнути у спогади свої.
Але не так сильно , там де я трішечки малий ,
Може там проблема , а може й ні.
Спочатку чи може у кінці ,
Цвітуть і пахнуть квіти!
Дорогою вперед ідуть чужі та наші діти і всі їх бачать
Роздивляються , стоять і плачуть
Бо квіти в' януть і помирають...
І допуску до них немає.
Стаємо зранку, будильником чи променем ранкового сяйва.
Розписуємо плани на сьогодні.
Снідаємо або не встигаємо,
Тримаємо курс на роботу, навчання чи може в школу,
Думаємо, що кожен день змінить нас,
Проте, є невдачі, а є щасливі дні.
Хвилини йдуть вперед
Мчать думки на зовні,
І хочеться поговорить ,
Та з ким , нема нікого,
В собі тримаємо усе,
До поки не розірве нас,
Минає день ,минає ніч
Так швидко плине час
І все на "завтра " відкладаємо кожен раз
Та чи встигнемо зробити вчасно ?
Та чи прийде час розплати?
Я викопав могилу собі
Був зовсім не в собі
Завтра біля неї сяду
Та зрештою я там і ляжу
Холодна земля прийме мене
Це буде, як свято
хочу озирнутися назад
і побачити себе:
Таким щасливим, таким дитячим
Коли хотілося лише одного
Гуляти цілий день і знову повертатися додому
Усміхненим , щасливим, промоклим під дощем
Так просто подивитись
Та не побачити , що треба
Так легко помилитись
Та вибрати неправильний той шлях
Так важко зрозуміти
Усе, що відбувається навколо
Когось лякає вітер – холодний , тихий і безшумний
Поривом може знести усе навколо
Когось лякає полум'я
Горить і кожен знає до чого може привести
Когось лякає ліс
Безстрашний чорний у своїх тривозі
