Євгеній Лавкур
В моєм селі- садок цвіте і пахне.
Над яблунями бджоли вже гудуть.
В полях все квітне і трави по-пояс.
І їжаки біля горіха їжу ждуть.
Стоїть мене чекає хаточка старенька.
Вода в ставку зелена, наче ізумруд.
Боліло серце за моїх братів,
За матерів які дітей своїх у сльозах хоронили.
І йшла війна, несла з собою смерть.
А Росіяни нас ракетами бомбили.
В огні столиця Київ, Харків полихав,
Дніпро і Рівне кровью Українськой окропили.
Лилася кров, і постріли лунали
Вояки Українські свою землю захищали.
Великі справи не робились за день
Ми переможемо мій друже,
Ми це спочатку знали!
Багато болі й горечі брати мої пізнали,
Вдруг все затихло, будто перед бурей
Застыли трупы что лежали на земле.
Картину смерть небрежно рисовала,
А вместо кисточки- в руке держала револьвер.
Не слышны радостные возгласы победы,
Не слышно ликования солдат.
У вечорі, я вийду до садочка.
Дерева шелестять і солов'ї поють,
На небі чорнім зорі світять ясно,
Спокійно так що ніби я в Раю.
А на ставку сидить мій батько з братом й ловлять рибу.
А коло хати матінка з бабусями сидить,
Чомусь у вечорі мені буває сумно,
Я згадую усю мою сім'ю.
Як нещодавно ще рибалив з братом,
І з батьком загрібали скошену траву.
З матусей розмовляли коло хати,
І літні вечори як коротали у садку.
Моя душа і тіло прагнуть бою,
І всі думки мої про те що треба неньку захищать.
Всі мої хлопці вже у ТероОбороні,
А я на чужині гуманітарку мушу висилать
Моє сердечко швидко й сильно б'ється
Неначе вирватися хоче, і опинитися у Рідному Краю
