Софі Сенюк
Ще один тривіальний вчинок
Позбавлений будь-якого наповнення і змісту.
Ще один розділ, в якому весна, наче аркуш чистий.
Комусь не до сну. Складають в умі числа.
Вираховують долю свою. Чекають літа. Урочисто.
Ти ....
Думаєш, можна повернутись кудись туди,
Де усе ще було добре.
Туди, де ми не були одне одному чужими,
Де пахло ніжністю і обіймами твоїми.
Де усе ще здавалось можливим.
Кров закипає в судинах
І барабанить у скронях.
Буває, знаєш людину,
Немов би тисячу років.
Усі повадки і звички,
Усі нетлінні бажання,
Я не розумію тебе, а найдивніше,
поруч з тобою себе не розумію.
Наче невагомість поглинула усе,
і найшвидше - дитячі мрії.
А що ти залишив собі?
І в пахощах лілій так легко загубити свою душу,
Забути звідки береться день...
І чому прокидаюся зранку байдужо.
Забути, що ти далеко тепер,
Та нікого немає ближче.
Дійшла до фінального акорду,
Принаймні так здавалося.
Поставивши крапку великим сподіванням,
Усе ще вагалася.
Ледь хитаючись, напівшепотом,
Я кидаюсь у відчай і каюся.
Не будіть мене, він мені сниться.
Дише в шию, торкаючись вій,
І шепоче: «Спи, моя маленька...»
- Сплю коханий, сплю, лагідний мій.
Слабке серце так жалібно стогне:
Не будіть. Він гріє долоні,
Вона не з тих, хто буде кричати у спину,
Хто битиметься в істериці, в сльозах,
Хто переверне світ догори дриґом.
Можливо, ти повернешся... а вона?
Не кохає тебе ось вже третю зиму.
Що тоді ти скажеш собі?
Не втратиш того, що твоїм не було.
І те, що не згубиш - не ціниш.
Хоч будеш жаліти себе попри все,
Нічого по-суті не зміниш.щ
Ховаєш за маскою ти почуття,
Ось так просто, навіть безжально,
Прощаються з минулим люди,
Залишаючи позаду згарища, руїни,
Або височенні мури...
Ніяк по той бік не дістатися,
Усе поросло тереном.
Каюся,
Бо немає виправдань мені,
Про них не заїкаюся.
Втрачаю хвилини дорогі,
Беззвучно розбиваюся
На маленькі уламки.
