Неоніла Гуменюк
У яскравому платті зеленому,
Веселилась, співала й сміялася
І красою її милувалася.
Як настало барвистеє літечко,
Я купалася в ньому і тішилась,
Розквітала ромашкою ніжною,
Чомусь терпко запахли дитинством.
Згадую як тримали в руці
Батога, що Петровим ще зветься.
Соняшник нам конем слугував,
Осідлавши його ми скакали.
Було безліч іще в нас забав,
Засяяли в густій траві,
Великими очима зранку
Вони дивилися на світ.
Запахли солодко медами,
Щоб чули бджілоньки малі,
Голівки низько нахиляли,
Берізці білокорій кучерявій,
У відповідь тріпоче вона листям,
Сором"язливо віти нахиляє.
Берізку обніма вітрець легенько,
Огорта теплом струнку красуню.
Таки він полонив її серденько,
В очах твоїх,
Краплини течії стрімкої
В очах твоїх.
Волошки голубі - не в житі,
Ти даруватимеш щомиті
Оченята сині догори підняв,
Милуватись хоче він усеньким світом:
Дощиком і сонцем,заходом заграв.
І на скатертинах теж його зустрінеш,
Рушниках крилатих та на сорочках,
Густо ним рясніють вишиванки дивні
Моя думка розкрилена,
Що у простір безмежний летить.
Ти, мій любий козаченьку,
Серце маєш гарячеє,
Мені щастя даруєш щомить.
І в похмурий день сонячно,
Розкрилена піснями
У синю даль лечу
Із віршами-птахами
Крізь сонце і тумани
Й мереживо дощу.
Неначе ластів"ята,
Дощ ще зранку моросить
І зірвався сильний вітер,
Всюди чути його свист.
Та сніжок легенько пада,
На долонях розтає.
День останній листопада
Капає дощ і погода капризна,
Небом пливуть чорні хмари кудлаті,
Закрили усе, що і сонця не видно,
А дощ вибиває, мов на барабані
І по калюжах, дахах та деревах,
По лавочках в парку й віконному склі,
У траві високій,
Це струмочок там дзюрчить
І втрачає спокій.
Взяв початок з джерела
Того, що в долині
Й далі далі вже помчав
Туди, де лиш птахи гарно співають.
Любові віддаватися не гріх
І насолоджуватися кохання раєм.
Де так манить очей твоїх блакить,Палахкотять від поцілунків губи
Та кожну хвильку щастя струменить,Ми ж дихаємо ним на повні груди.
Б"ються шалено в унісон серця,
