Максим Марков
Какая нежданная встреча,
ошибочку я допустил.
Пишу этот стих целый вечер,
перо здесь не требует сил.
Мои щёки окутал румянец,
Загадковій красуні не страшно,
в нутрі металевого змія.
І з думок випускає неспішно,
бульбашки, в яких схована мрія.
Мила дівчина, в барвистій одежі,
А хочеш,
я в тебе закохаюсь?
Ти щось мені грізно торочиш,
але я цього не лякаюсь.
То хочеш цього, чи ні?
Чекаю, гуляю нічним пероном,
міг би їхать до вас, але прямую додому.
У темному купе чутно сухе дихання долі,
вона шепче "борись", а я біля вікна, сумую собі поволі.
У місячному оксамиті неба,
Стань для мене всім світом,
і я покохаю планету.
Коли квіти огорнуться цвітом,
своє серце віддай поету.
Моє серце все рветься до тебе,
Гіркі події відбуваються щодня,
ми їх приймаємо сумлінно, чи сльозливо.
І неважливо ми знайомі, чи рідня
у цьому світі не побачим тепле диво.
Історія все йде у ритмі танго,
Відріж свій біль,
скоси печаль,
і викинь серце у вікно.
Хай звідусіль,
плете спіраль,
І ніби місця усі рідні,
і ніби там люди свої.
Але на емоції бідні,
і навколо ліси не мої.
Знайомі обличчя і друзі,
Я у цій найтендітнішій дівчині,
почуттів не плекаю ніяких.
Її форми давно були вивчені,
без примушень, проблем усіляких.
Її душу, мов море у давність,
Останні клавіші роялю,
грають мелодії в мінорі.
І скільки не було б в них жалю,
палають всі на сцені в горі.
Коли згорають інструменти,
Весняні ночі просочились шармом,
запах цвітіння в перемішку з димом.
Такі моменти залишились шрамом,
в душі, у серці, в склянці теплим джином.
По венах протікають сумні співи,
Бути "нормальним" надто нудно,
бути "звичайним" надто важко.
Бути "як всі", занадто губно,
як "стадом" бути скажи, пляшко.
І не таке життя жадане,