Максим Марков
Міледі, моя люба,
для вас складаю вірші.
І на гіллі від дуба,
піднімемось до виші.
Моє натхнення набуває сили,
В житті показують казки,
в казках описують життя.
І ніби книг усі зразки,
за мить упали в забуття.
І сьогодення - свіжа байка,
Останній поверх спального району,
нічного міста, мокрої весни.
Попіл з цигарки пролітає зону,
де затуманило усе від днів війни.
Скільки ще днів нам пощастить заснути,
Що таке біль?
Лише пухкі сніжинки.
Летять додолу,
не кортів кінця.
І їхня ціль, у тім,
Нехай вас зачарує ніжний сон,
такий солодкий, і таких спокійний.
І серед всіх героїв і персон,
ваш сон хай залишається надійний.
Нехай ліжниця буде вам, як хмара,
Поет забув принцеси голос,
тендітні руки, ніжний сміх.
Усе - лиш спогади розлуки,
лишився всіх останніх втіх.
Змив її запах з серця й тіла,
Если один - случайность,
а два - это прогресс.
То пять - закономерность,
а десять - интерес…
И если строчек больше,
Ви не моя, і я не ваш,
усе на рваному папері.
Та ніч немов би розіграш,
я ніби побував в афері.
Ще один день, і одна ніч,
Ти завойовуй цю фортецю,
я буду зборку споглядать.
І буду схожим на п‘яницю,
свій меч і щит тобі віддать.
Трощи всі стіни й барикади,
Між нами сотні довгих миль,
міста - гіганти, а дороги - змії.
Незмінним залишився тільки стиль,
у твоїх слів: вони мої надії.
Небесний сир ясніший в ночі чорні,
Це клятий жарт, це не життя,
а симуляція від бога.
Немає більше вороття,
бо без збережень ця дорога.
І у цій грі узяли ролі,
А кожен сон вбивав мене потроху,
бо кожен з них про неї, ніби яд.
На сторінках життя чимало моху,
та сни такі, мов серед літа град.
У снах я там, де вже не буду більше,
