Максим Марков
И каждый раз я думал, что нет сильнее боли,
и каждый раз я снова ошибался.
И каждый раз на сердце ставил я пароли,
я снова пел, и снова улыбался.
И каждый раз менял судьбы дороги,
и каждый раз я с многими прощался.
Его любовь погибла у моста,
в пучине мимолётных переменных.
Он думал жизнь не может быть проста,
но смог избавиться от этих мыслей бренных.
Она брыкалась, словно дикий зверь,
Останній рік вчимось у рідних стінах,
і далі не назвемось «школярі».
Будемо згадувати все ми по хвилинах,
і будуть плакати батьки і матері.
Цей рік обов‘язково провести,
В её нежных объятиях спит человек,
дышит, еле живой, он от тяжести век.
Не умрёт он пока, она гладит его,
после гибели тела и нет ничего.
Его мысли пусты, её слёзы - печаль,
Розрізав чорне небо,
палаючим мечем.
І потопив флотилію,
з пораненим плечем.
Підняв над серцем скелю,
Один шанс для усіх,
не більше для нікого.
Живіть собі на сміх,
чудіть купу дурного.
Ніколи не здавайтесь,
Я люблю твої очі шалено,
і був ладен би в них потонути,
в цих прекрасних відтінках, озерах,
був би згоден усе позабути.
Міледі, моя люба,
для вас складаю вірші.
І на гіллі від дуба,
піднімемось до виші.
Моє натхнення набуває сили,
В житті показують казки,
в казках описують життя.
І ніби книг усі зразки,
за мить упали в забуття.
І сьогодення - свіжа байка,
Останній поверх спального району,
нічного міста, мокрої весни.
Попіл з цигарки пролітає зону,
де затуманило усе від днів війни.
Скільки ще днів нам пощастить заснути,
Що таке біль?
Лише пухкі сніжинки.
Летять додолу,
не кортів кінця.
І їхня ціль, у тім,
Я хочу в обіймах твоїх потонути,
усе в цьому світі скоріше забути.
Моя незрівнянна, кохана перлина,
красуня весела, най сонячна днина.
Ти ніби наркотик, моя евтаназія,
