Андрій Штонда
У мене дивне відчуття,
Неначе час такий минув,
Коли я чув серцебиття,
Ніби і в тілі цім не був.
І знову бачу схожий вид,
Тягар – неодмінна частина істоти людської душі.
Це бажання, мета, наші мрії.
Не дають до високого відійти,
Приземляючи, становлячи стіни.
В істину, те що створює шлях,
Ти так далеко і я також,
Але ця відстань не страшить.
Чекаю слів твоїх, як скажеш —
Це найсолодша моя мить.
Нехай я бачу фотокарту,
Дім, що стоїть посеред лісу
Порожній, сирістю просяк.
У ньому жив колись мисливець,
Що мав в розвагах добрий смак.
Давно не взяті в руки книги
Наростає загроза чорного дня,
Ні, не того що ми би чекали.
Це війна між людьми, небезпечна війна,
Лиш погрози в повітрі звучали.
Бо в руках одного долі сотні життів,
Стікає між пальців час,
У секунду проходять години.
Все змінилось, але не для нас,
Наче з вічністю одне єдине.
Непомітно проходять роки,
Зимовий день, хмаринки йдуть по небу,
Затулюючи сонце повсякчас,
Глицевий ліс, поряд простори степу —
Природа краще від міських прикрас.
Чисте повітря, тиша та спокійність —
Я не можу всидіти на місці,
Цілий день в думках про дивний сон.
Як у спальні любий голос співав пісні,
Ніби взявши мою душу у полон.
Темні форми розум мій душили,
Повен життя, горить твоє натхнення,
Шкала бадьорості вже ллється через край.
Мастак великий цього сьогодення,
Нікого кращого за тебе не шукай.
Та пам'ятай, що може стати прикро,