Юлія Бернарда Райнер
Усе пливло. Усі кудись тікали.
Очами він господаря шукав.
А люди найцінніше рятували.
Ніхто про нього навіть не згадав.
Не дивно, він всього лише собака.
Так сумно буває.
Прокинулась вранці самотня, в чужій країні.
Нікого немає.
Бабуся із дідом давно вже лежать в домовині.
А друзі відпали, мов листя осіннє.
Не плач, моя знедолена вітчизно!
І ти, боєць, вбиваючи, не плач.
Для сліз, як і для смерті, не запізно.
Ще встигнеться. Ти все собі пробач.
Що буде, як не стане України?
Загніздилась пташка
Під моїм вікном.
Жити стало важко.
Все здається сном.
Невеселі очі
Маленькою я хочу знову стати.
З захопленням читати всі книжки
Та з мамою ходити знов гуляти
До парку вихідними залюбки.
Я хочу повернути справжнє літо
Вона летіла, крильцями тремтіла.
А хтось дивився сумно так з вікна
На неї, на її маленькі крила,
На вулицю, що в сутінках пливла,
Як човник, заблукавший в океані.
І хтось хотів розгледіти в тумані
Я сумую за парком нашим.
Повернутись би в ті часи,
Коли жити було не страшно,
І веселі почуть голоси.
Не здійснились дитячі мрії.
Як довго дрімала я, серце замкнувши.
Мій біль вкрила ковдра туману.
Та холод осінній крізь мари відчувши,
Прокинулась я від обману.
Загублена, боса, мов Ґерда казкова