Володимир Каразуб
Він йшов у ліс по дрова і вертався
Зі скіпками під нігтями й тягнув
Прив’язані до ровера шнурками
Порізані гілки і по дорозі
Встромляв зустрічним, словом, шпичаки,
Мов бив наввипередки, щоб його заняття
Осінь примхлива торочить з небес туман,
І я... Збиваючись з ритму... тону...
Проглядаються зорі.
Чуєш?
Стільки сердець,
Стільки болю і смерті, десь там,
В цей світ, що з каменю, землі й піску,
Води та пилу, куряви і вітру,
Дощів холодних, злив, громів тріскучих,
Гарячих сонць і білоклубних хмар,
Приходять сни розбурхані під небом
Стихій, війни, любові, чванства, страху
Знаєш, насправді говорити про вічність у нас не заведено,
Вірніше можна, та швидше за все не варто,
Це вірус, який потрапляє у кров з легендою
Про бога, про небо,
Про те ким ти є, і ким намагаєшся стати.
Велика нудьга говорити тоді коли й сам
Туман над озером, туман,
І лебеді летять над плесом,
І листя зірване летить, -
Летить, як вітер без адреси.
Летить над озером летить.
Здимають грудь рожеву хмари
Не знаю чи зміг би тебе забути.
Пам'ять — всього лиш потреба привласнити,
Те, що тобі не належить. Як голос,
Як дотик до стегон прекрасної діви,
Як слово, яке про любов мироносить,
Як місто в якому печуть сувеніри
