Володимир Каразуб
Пані Євніка любила сонце,
Любила море і теплий пісок.
Гуляти в легкому платті безсоння
Вітер міняючи на пасок
Тонкої, манірної талії. Місто
Стелило Їй площі гарячі до ніг
На бретельках твоїх сновидінь
Дихає легко
Пломінь,
Медовий духом,
Як сонцем вагітний
Причина бурі чи у гніві брів,
Чи в гніві їх – війни мерзенне тло?!
Кричать безумці, як бракує слів:
Віддайте нам поцуплене відро!
А справа врешті-решт не у відрі,
Історія — гончар, що місить глей,
В кімнаті надто багато світла
Він затягує вікно блякло-зеленою шторою.
Кімната тьмяніє. Саме таке у нього відчуття, —
Відчуття півсну, бажання сховатися,
Але все ще чути переспів птахів на залитій сонцем вулиці.
«Все це умовності», — думає він пригадуючи будинок
Звивайте сни у свитки пелюсткові
Як ніч весни в безсонні має вади,
І вадить більше, як слова любові
Бажаючи поцупити в троянди
Її чесноту. Світ у тім захланний,
І кожному із двох дарує вміння:
Холодна чаша тіні вихлюпується до ніг
На розі Спекотного закапелка червня і вузького двору будинку,
І блакитний денний метелик тріпоче поряд
Наче легкий подих вітру оживив його крила
На сукні дівчини і залицяється тепер із примхливою насмішкою
Витіювато втікаючи від твого погляду, —
Чорний холод дме із лісу
Шепіт снів гойда на кронах,
Кличе він до свого лона,
Криком сов і темним тріском.
Там твоя висить колиска,
Зрештою, це всього лишень дитинний страх,
Жах перед кружінням люстри,
Заціпеніння.
Оплески, що не стихають, немов би у твоїх руках
Спинити хаос кришталевої світлотіні.
І вона врешті сповільнюється.
По сірому мосту розлуки
Поволі їде катафалк.
Над ним гроза і небо чорне,
І чорний птах.
Ідуть за ним в плащах широких
Суворі постаті війни,
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
Літак пролітає немов би минає вічність.
Фасади домів розвернули на північ дахи.
Ти, здається, смієшся без посмішки на обличчі,
І торкаєшся без руки.
І зникає блакить відкриваючи безвість мови,
І виманюють зорі розширити власне вікно.
Хто я, скажи, що тут в гримасах віри
Одній тобі у вірності клянусь,
Що в погляді твоїм боюсь довіри,
А більше, щоб довірилась боюсь.
Що чуйних слів патетика нестерпна, —