Володимир Білас
Без дотепного слівця
вся розмова як полова.
Без легкого вітерця
гай дрімає, спить діброва,
та шепоче листя стиха
Коли в грудях вогонь палахкоче
й підступає до горла клубок,
я не можу мовчати… Я хочу
Закричати від болю думок.
Моя правда завжди на сторожі,
Осінній день розплакався дощем,
Коли я розлучалася з тобою,
В моєму серці біль, неспокій, щем
Навіки поєдналися з журбою.
Осінній вітер вихором летить,
Не могло розплакатися небо,
Бо веселі очі звідусіль.
Усмішок в негоду більше треба.
Варто і не думати про біль.
Не потрібно розпачем дивитись
З’єднались у полі дві долі:
блакитна волошка і мак.
А вітер гойдав мимоволі
голівки пелюсток усмак.
Синіли волошки грайливо,
В когось серце, немов гаманець,
б’ється часто за гроші великі.
Ні тепла, ні поваги, творець
найскупішої дикої пики.
А у когось і серця нема,
Річки надвечір тихі та прозорі,
вмивають плесом схили берегів.
Купаються у водах ясні зорі,
не знаючи про підлість ворогів.
Виблискують таємно й мерехтливо,
На вістрі гострого ножа
перебуває совість.
І черствіє, як хліб, душа
та дотліває в слові.
Опале листя під ногами
життям погаслим шелестить,
немов нагадує, що з нами
те саме буде в одну мить.
Урвали пісню солов’їну
в кав’ярні дикі москалі,
які забігли в Україну
й осіли на чужій землі.
Ріка тече, не знає спину.
Роки ховаються за спину
людини.
Літа летять за вітром в полі.
Збігають швидко в кожній долі
І кого це найбільше кленуть на землі?!
Брехунів та убивць, диких орд недолюдів.
Це ж, звичайно, паскудні, бридкі москалі,
що завжди пхають носа гидкого усюди.